Розділ 1. Теоретичні підходи до дослідження психології раннього дитинства

1.1 Криза - це необхідний і закономірний етап у житті дитини, коли накопичуються зміни в поведінці і розвитку та відбувається перехід на якісно новий етап. Кожна криза супроводжується появою впертості, неслухняності, капризів, які дитина надзвичайно яскраво проявляє. Обійти кризу неможливо, через це проходять практично всі діти. Але для одних цей перехід відбувається простіше, для інших - супроводжується серйознішими, значними поведінковими проявами.

Криза виникає тому, що у дітей зявляються нові потреби, а старі форми їх задоволення вже не підходять, іноді навіть заважають, стримують, і тому не можуть виконувати свої функції [9].

Будь-яка криза в дитячому розвитку зумовлена суперечністю між новоутвореннями, які виробляються до кінця певного вікового періоду і певною соціальною ситуацією розвитку. На 1-му році життя виникають суперечності між прагненням дитини до самостійності і її залежністю від дорослого (практичної допомоги, оцінки).

Криза першого року життя - криза, спричинена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим, яка проявляється у плаксивості, похмурості, інколи у порушенні сну [10].

Наприклад, для дитини, яка вже опанувала ходьбу, вимовила перше слово, попередні рамки єдності з матірю стають надто вузькими. Отже, становлення ходьби є першим моментом у змісті цієї кризи. Так як дитина робить перший свій крок, вона може самостійно подорожувати по квартирі, знаходити багато цікавих речей, які вимагають вивчення і експериментування з ними. Дитяча допитливість, бажання знайомитися зі всім, що зустрічається навколо, - це природна потреба цього віку. І заборони, яких малюк не розуміє, викликають у нього протест, що виявляється у плачі, впертості, незадоволенні.

Так воля дитини вперше зустрічається з волею дорослого. Дитина хоче діяти сама, її більше не влаштовує положення ляльки, яку годують, пеленають, дають іграшки, коли хочуть розмовляють, коли не хочуть - не розмовляють. Вона прагне бути самостійною, спілкуватися за власним бажанням. І тут ще один парадокс - прагнення до спілкування є, а слів, щоб висловити все це, ще немає [9].

Тому наступний її момент стосується мовлення. У цей період дитина ще не є повноцінним мовцем, становлення її мовлення, як правило, відбувається латентно, триваючи так приблизно три місяці.

Тому головний здобуток перехідного періоду - своєрідна дитяча мова, яку Л.С. Виготський називав автономною. Вона значно відрізняється від дорослої мови за звучанням і за смислом. Ці слова за звучанням іноді нагадують дорослі, хоча суттєво відрізняються від них. Дитина вкладає в ці слова зовсім інший смисл, ніж доросла людина, оскільки у неї ще не склалася доросла система понять. Вона ще не може узагальнювати предмети і її слова стають багатозначними та ситуативними. Багатозначність слів полягає в тому, що дитина відносить їх до різних з точки зору дорослого предметів і явищ. Багатозначність значення слів повязана з умовами їх виникнення - з ситуативністю. Взагалі автономна мова виникає тільки за умови яскравого афективного забарвлення ситуації, що сприймається, і активності самої дитини, яка цю ситуацію переживає чи діє в ній. Тому утворення багатозначності слів має емоційно - дійовий характер.

Ще одна особливість автономної мови своєрідність звязків між словами. Мова дитина не відповідає законам граматики. Слова не обєднуються в речення, а переходять одне в одне, нагадуючи низку незвязаних окликів.

Автономна мова дитини зрозуміла лише тим дорослим, які знаходяться постійно з нею. Спілкування з іншими дорослими за допомогою такої мови неможливе, хоча немовні засоби - жести, виразна міміка, що супроводжують незрозумілі слова, певною мірою допомагають розумінню. Поява і зникнення автономного мовлення знаменує початок і закінчення кризи 1-го року життя [9].

Кризу 1-го року життя характеризують особливості прояву ефектів і волі. У звязку з нею в дитини виникають перші акти протесту, опозиції, протиставлення себе іншим. За неправильного виховання такі реакції можуть проявлятися особливо інтенсивно. У дитини, якій у чомусь відмовлено або яку не зрозуміли, різко проявляється афект (вона падає на підлогу, бє ногами об неї, починає кричати, відмовляється ходити). Ця реакція спрямована проти заборон, відмов, вдаючись до неї, дитина ніби повертається до більш раннього періоду життя, але використовує це інакше.

Проте, криза 1-го року не характеризується гостротою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності, терпіння і витримка дорослих помякшують ЇЇ перебіг.

Найважливішим набутком 1-го року життя є здатність діяти не лише під впливом безпосередньо сприйнятих обєктів, а й афективно заряджених образів і уявлень, що виникають у памяті, тобто "мотивуючих уявлень" [15], які є центральними новоутвореннями цього періоду життя. На цій основі виникають власні, незалежні від дорослого, бажання дитини. Якщо раніше все, що потрібно було малюку, виходило від дорослого і визначалось ним, то з цього часу він може хотіти те, що зовсім не повязане з дорослим. Якщо раніше навколишні предмети ставали значущими і привабливими переважно в руках дорослого, то тепер вони приваблюють малюка незалежно від нього. Виникнення цього новоутворення зумовлене новими можливостями дитини (свободою пересування) і першими заборонами дорослого.

У цей період розривається первинний звязок з дорослим і виникає автономність дитини від дорослого, яка різко підвищує її власну активність. Однак ця автономність досить відносна. Малюк ще нічого не вміє робити сам, постійно потребує допомоги і підтримки дорослого, навіть ходити самому йому ще важко. Дорослий ще потрібний йому, але уже по-іншому. Малюк потребує не лише хорошого ставлення до себе взагалі, а й до його дій і їх реалізації. Без оцінки і підтримки дорослого він не може відчувати своєї самостійності й активності. Цим зумовлена підвищена чутливість немовлят до похвали і ганьби, їх образливість, вимагання уваги до своїх дій. Орієнтація на оцінку дорослого є важливим якісним перетворенням, яке відбувається в період кризи першого року життя.

У дитини зароджуються і поступово формуються перші елементарні уявлення про себе, зявляється самосвідомість.

Самосвідомість - відносно стійка, більш або менш усвідомлена система уявлень про себе. Вона створює в людини відчуття власної постійної визначеності, самототожності; на її основі індивід будує свою взаємодію з іншим людьми [29].

Основною умовою розвитку особистості дитини є її спілкування. Тільки в цій сфері вона може виявити себе як людина, висловити своє ставлення до іншої людини. Предмети викликають її інтерес, якщо вони включені в контекст спілкування з дорослим. Дитину приваблює насамперед те, чим захоплено діє дорослий.

Вона ще не розуміє звернених до неї слів, змісту оцінки, яку дає дорослий, але чутлива до його ставлення. Отже, дорослий виокремлює малюка з навколишнього світу, як щось особливо цінне, важливе, значуще для себе. Підтримуючи ініціативу дитини, дозволяє їй впливати на себе, авансом наділяє її особистісною своєрідністю, неповторністю та унікальністю. Таке ставлення до дитини формує у неї позитивне ставлення до людей і позитивне самопочуття, переживання своєї значущості для близьких. Це переживання створює основу для активного прояву дитиною себе.

Після 6-ти місяців немовля співвідносить свої реальні дії з діями, які відображаються у дзеркалі: ворушить пальчиками, розмахує руками, простежуючи поглядом відображення цих дій. А вже у 11-12 місяців малята довго грають зі своїм відображенням, адже у них формується більш або менш усвідомлене уявлення про себе.

Нормальне подолання кризи першого року життя спричинює розєднання предметної і соціальної складових безпосереднього оточення дитини, розпад пра-Ми, становлення першої форми Я як основи для розвитку предметної маніпуляції, в результаті якої пізніше виникає Я-діюче.

Загалом, головними надбаннями віку є пізнавальний розвиток, взаємодія з неживими предметами і людьми, які його оточують, ходьба, поява мовлення. Подолання кризи першого року життя зумовлює подальший розвиток дитини. На цьому етапі відбуваються перехід від біологічного до соціального типу розвитку, оволодіння "діалогом" із дорослим, значні зрушення у пізнавальному розвитку (розпізнавання інформації на основі оперативних одиниць сприймання і сенсорних еталонів, розвиток упізнавання та оперативної памяті), формування мовлення, структур взаємодії з предметами та оточуючими людьми, розширення соціальної ситуації розвитку завдяки оволодінню ходьбою, проявляються перші афективні реакції [12].

Поступово, до раннього віку дитина приходить до усвідомлення того факту, що її матір та інші люди являють собою щось окреме від нього. Це допомагає здатності дитини маніпулювати та вивчати обєкти, оволодівати ними фізично і пізнавати розумово. Поступово, за рахунок рухів і органів чуття дитина освоює оточуючий його світ речей та людей, відділяє себе від нього через діяльність, спілкування і зустрічну активність аналогічного типу, яка здійснюється разом з нею і по відношенню до неї дорослими людьми.

По мірі розвитку дитини, вслід за тим, як руйнуються її первинні фізіологічні та соціально-психологічні звязки з матірю, з іншими заміняючими та доповнюючими її в дитинстві людьми, у дитини розвивається прагнення до особистої незалежності та персональної свободи. Послідовні кроки реалізації цього життєво важливого прагнення такі: фізична незалежність (відділення дитини від організму матері); фізіологічна незалежність (поява здатності самостійно задовольняти свої органічні потреби); психологічна незалежність - свобода, яка розуміється як здатність самостійно думати і діяти цілком самостійно, згідно внутрішньо прийнятим принципам власної автономної моралі [25].

Ранній дитячий вік охоплює період від 1 до 3 років. У ранньому віці дитина вже не безпомічна істота, вона надзвичайно активна в своїх діях і в прагненні до спілкування з дорослими. На першому році життя у немовляти сформувалися початкові форми психічних дій, властивих людині. Передісторія психічного розвитку тепер поступилася місцем його справжній історії. Наступні два роки - період раннього дитинства - приносять дитині нові принципові досягнення.

Якісні перетворення, яким підлягає дитина за перші три роки, настільки значні, що деякі психологи (зокрема, Р. Заззо), розмірковуючи над тим, де ж середина шляху психічного розвитку людини від моменту народження до зрілого віку, відносять її до трьох років. Численні дослідження показали, що трирічна дитина психологічно входить у світ постійних речей, використовує численні предмети обігу і відчуває ціннісне ставлення до предметного світу. Вона здатна до самообслуговування, вміє вступати у взаємостосунки з оточуючими людьми. Вона спілкується з дорослими і дітьми за допомогою мови, дотримується елементарних правил поведінки. У стосунках з дорослими дитина проявляє виразну наслідуваність, що є найпростішою формою ідентифікації.

Ідентифікація у стосунках дитини з дорослим і дорослого з дитиною готує дитину до емоційної причетності до людей. На тлі ідентифікації у дитини виявляється так зване почуття довіри до людей (почуття базової довіри, Е. Еріксон), а також так звана готовність до засвоєння матеріальної, психічної і духовної культури [9].

Цей період характеризується цілою низкою особливостей. Насамперед це - інтенсивний темп як фізичного, так і нервово-психічного розвитку. Наприкінці третього року життя малюк оволодіває всіма основними рухами (ходьбою, бігом, повзанням, киданням у ціль), рухами кисті та пальців, мовленням, навчається діяти з предметами, набуває певної самостійності та намагається її відстоювати. Проте через вікову морфологічну та функціональну незрілість організму розвиток відбувається на несприятливому тлі.

Наступна особливість - надзвичайна вразливість організму, нервової системи, психіки малюка. Тому швидкий темп розвитку можливий лише за великої пластичності всього організму й насамперед вищої нервової та психічної діяльності. Вища нервова діяльність дітей раннього віку характеризується неврівноваженістю основних нервових процесів: процеси збудження превалюють над гальмуванням. Маленьким дітям легше щось зробити, аніж утриматися від дії, вони не здатні очікувати. Не можна також вимагати від малят і швидкого припинення дій, миттєвого реагування на заборони чи накази, оскільки вони не спроможні на це через слабку рухливість нервових процесів. Тож, налаштовуючи дитину на якісь дії, слід урахувати відстроченість у реакціях.

У перші роки життя значущою є єдність і взаємозалежність фізичного та психічного розвитку. Наприклад, навчившись самостійно ходити, дитина здобуває фізичну незалежність від дорослого, перед нею розширюється простір, який вона тепер пізнає за допомогою рук, що вивільнилися із повзання. Якщо виникають якісь негаразди зі здоровям дитини, це позначається на ставленні до навколишнього; знижується її сприятливість. Діти, які довго хворіють втрачають набуті вміння, мовленнєві й рухові навички. У цей період від настрою дитини залежать її фізичний та психічний розвиток. Отже, завдання близьких дорослих - зберігати бадьорий стан дитини.

Емоційність та імпульсивність поведінки. Усі реакції, дії малюка, стійкість його уваги, працездатність залежать від того, чи подобається йому це, чи цікаво, чи отримує він задоволення. Він засвоює те, що його зацікавило, емоційно привабило, відповідає його бажанням та потребам. Емоційний стан однаково важливий і для 2-3-місячного немовляти, і для 3-річної дитини. Крім того, характерною є емоційна залежність від настрою дорослих та інших дітей, легка змінюваність емоційного стану. Навіть незначний (з погляду дорослого) привід може спричинити зміну веселого настрою на плач і навпаки. Імпульсивність поведінки проявляється в миттєвому напруженому бажанні отримати певний предмет, виконати якусь дію саме в цей момент.

Діти легко переймаються переживаннями інших людей, їх легко привабити, зацікавити і також легко відвернути. Оволодіння мовою і уявлення значно ускладнюють емоційне життя дитини. Емоції характеризуються різноманітністю та напругою, що повязано зі складністю цього періоду: діти широко оволодівають простором, предметним світом, поширюються контакти з дорослими, з ровесниками, збагатилися їх потреби, які зрозуміти важко, бо висловлюватись про них вони ще не можуть. Діти можуть мати амбівалентні потреби - в автономії і в залежності. Важливо своєчасно ввести в мовленнєве спілкування назви переживань, щоб дитина оволоділа ними ("Тобі боляче, весело, радісно тощо"). Емоційний репертуар збагачується і починає включати в себе і соціальні емоції, які повязані з відношенням людей до дітей і навпаки. Так, крім співпереживання, зявляються емоції співчуття, сорому, провини, збентеження. Спочатку ці переживання виникають бо близьких людей, а ближче до 3-х років - до ровесників. Співпереживання поширюються на героїв казок, на іграшки. Зароджуються також інтелектуальні та естетичні почуття.

Розвиток емоцій залежить від пізнання та оволодіння дитиною емоційним досвідом дорослих і визначається тим, як вони будують свої стосунки з дитиною.

На початку раннього віку над дитиною володарює предмет: він диктує її бажання, визначає поведінку, проте уже трирічний малюк сам стає володарем предметів, усвідомивши їхнє суспільне призначення та навчившись користуватись ними. Зацікавленість якимось предметом, явищем чи діями породжує та стимулює дитячу увагу, пізнавальну активність, викликає практичні дії, створює ситуацію взаємодії з дорослим, сприяючи комунікативно-мовленнєвому розвитку дитини. Ситуативність усіх психічних процесів - ще одна особливість раннього дитинства [4, 11-12].

Провідними характеристиками кожної стадії психічного розвитку дитини виступають соціальна ситуація розвитку, основні новоутворення психіки й особистості та ведуча діяльність [7].

Соціальна ситуація розвитку. Під соціальною ситуацією розвитку розуміється співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки. Вона визначає ставлення дитини до оточуючого.

Вікові новоутворення - новий тип будови особистості та її діяльності, а також психічні зміни, що виникають у певному віці й визначають перетворення в свідомості дитини, її внутрішнє і зовнішнє життя. Це ті позитивні надбання, які дозволяють перейти до нової стадії розвитку [16].

Особливе значення раннього дитячого віку полягає в тому, що він безпосередньо повязаний із ходьбою. Здатність до переміщення, будучи фізичним надбанням, має відчутні психічні наслідки. Завдяки їй дитина починає вільніше та самостійніше спілкуватися із зовнішнім світом. Ходьба розвиває вміння орієнтуватися в просторі, розширює можливості ознайомлення з оточенням, а також забезпечує перехід до самостійної предметної діяльності. Малюк повністю захоплений предметами, внаслідок чого змінюються його стосунки з дорослими. Все рідшим стає емоційне спілкування з ними, поступаючись місцем ситуативно-дійовому спілкуванню, практичному співробітництву, спільним діям з предметами. Дорослий, як правило, спонукає до спілкування завдяки своїм діловим якостям, а не емоційності [12].

Тому соціальна ситуація розвитку дитини раннього віку має наступну структуру: "дитина - предмет - дорослий". Соціальна ситуація спільної діяльності дитини раннього віку і дорослого породжує протиріччя: спосіб дії з предметом, зразок дії належить дорослому, а дитина в той же час повинна виконувати індивідуальні дії. Це протиріччя вирішується в новому типі провідної діяльності - предметній діяльності з елементами гри (в якій дитина відтворює те, що роблять дорослі), що спрямована на засвоєння суспільно вироблених способів дій з предметами [2].

Провідна діяльність. Однією з провідних характеристик психічного розвитку дитини є тип провідної діяльності. Провідною діяльністю в ранньому віці, яка задовольняє потреби дитини, забезпечує появу новоутворень у психіці, зумовлює формування якостей для оволодівання новими видами діяльності, є предметна діяльність.

До предметних дій дитина переходить від маніпуляцій з предметами. На відміну від маніпулятивних предметні дії спрямовані на використання предмета за його призначенням. Оволодіння предметною діяльністю починається зі спільних дій дорослого і малюка. Потім зявляються частково розподілені дії, коли дорослий лише допомагає, спрямовує рухи малюка. І вже пізніше зявляються самостійні власні дії дитини, які вона виконує за показом, а пізніше й за словесною інструкцією дорослого. Уміння співвідносити свої дії з діями дорослих та сприймати їх як зразок зявляється наприкінці третього року життя. До функцій дорослого на цьому етапі входять також контроль та оцінка виконуваної дитиною дії. При слід всіляко підтримувати активність дитини, коли вона наслідує дії дорослого, намагаючись робити щось самостійно, бо саме власна активність - одна з основних умов повноцінного психічного розвитку малюка.

Предмети, якими оволодіває дитина, є здебільшого побутовими, що сприяє розвитку самостійності та самообслуговування. З іншого боку, не треба придумувати якихось спеціальних занять щодо оволодіння предметами. Варто лише дозволити дитині бути не просто спостерігачем, а й активним учасником усіх побутових процесів.

Малюк оволодіває предметним світом, навчається орієнтуватися у ньому, розуміти, що кожний предмет має своє призначення. Важко переоцінити роль предметної діяльності у психічному розвитку дитини. Беручи участь у її становленні, дорослий тим самим сприяє ходу психічного розвитку малюка.

Відкриваючи для себе предметний світ, дитина водночас відкриває і саму себе, свої сили, можливості, здатності, інтереси. Успіх у експериментуванні з предметами переконує її у власних силах і можливостях, що вона й намагається закріпити в подальших пошуках. Таким чином, завдяки предметній діяльності малюк відкриває навколишній світ і самого себе [4,12].

Ведуча діяльність забезпечує кардинальні лінії психічного розвитку саме в цей період [19]. У цій діяльності формуються основні особистісні та психічні новоутворення, відбувається перебудова психічних процесів і виникнення нових видів діяльності. Так, наприклад, у предметній діяльності у ранньому віці дитини формуються "гордість за власні досягнення", активне мовлення, складаються передумови для виникнення ігрової й продуктивних видів діяльності.

Дитина в цьому віці, за словами Л. Виготського, перебуває у світі речей і предметів, у своєрідному їх "силовому полі". Кожен предмет спонукає дитину доторкнутися до нього, взяти в руки або, навпаки, не торкатися його. Сходи ваблять дитину, щоб ходити по них; двері - щоб їх зачиняти і відчиняти; дзвіночок - щоб дзвонити; коробочка - щоб закрити і відкрити; кругла кулька - щоб котити. Кожна річ заряджена для дитини в цій ситуації афективною силою, яка притягує або відштовхує, і, відповідно, спонукає (спрямовує) її до діяльності.

При виконанні своїх предметних дій (спочатку спільно з досолим, а потім самостійно) дитина починаю розрізняти їх структурні компоненти - їх загальний сенс, цілі, засоби, операції. У неї виникає наочно-дійове мислення. "Процес наочного мислення здійснюється в єдності зі смисловим позначенням речей" [16]. При рішенні "наочних завдань" дитині потрібно певні предметні "знаряддя", які починають опосередковувати його мислення [21].

1-3-річний малюк, захоплений предметом, не може від нього відволіктися. Заглиблений у предметну дію, він не бачить, що за предметом завжди фігурує дорослий, який створює предмети певного призначення, володіє способами їх використання. Малюк не може самостійно пізнати функції предметів, оскільки їхні фізичні властивості прямо не вказують, як їх потрібно використовувати. Тільки дорослий може підказати способи використання предметів. У цьому полягають суперечності соціальної ситуації розвитку в ранньому дитинстві.

Дитина виконує індивідуальну дію відповідно до заданого дорослим зразка, інакше вона не зможе досягти правильного результату. Тому провідною для неї стає предметна діяльність, а ситуативно-ділове спілкування - засобом її здійснення. Предметна діяльність спрямована на оволодіння дитиною призначенням предметів, уміння діяти з ними відповідно до закладених у них функцій [10].

На думку Д. Ельконіна, основними напрямами розвитку предметної дії дитини є:

перехід від спільного з дорослим до самостійного її виконання. Наслідком цього є виокремлення дорослого як зразка дії, з яким малюк починає себе порівнювати;

розвиток засобів і способів орієнтації дитини під час виконання предметної дії. Це сприяє оволодінню специфічними способами використання предмета, перенесенню дії з одного предмета на інший, з однієї ситуації на іншу, а загалом - до узагальнення дії і виникнення ігрової дії. Унаслідок цього соціальна ситуація розвитку розпадається, виникає предметне ставлення до дійсності, за якої дитина не лише дізнається про призначення, а й про функцію предметів, а також виникає особиста дія, усвідомлене "Я сам" [28].

Отже, у процесі предметної діяльності, послуговуючись ситуативно-діловим спілкуванням, дитина під керівництвом дорослого оволодіває умінням діяти з предметами відповідно до їх функціонального призначення.

1.2 До основних новоутворень у ранньому дитинстві належать наступні:

1) поява символічних дій - створення нових відношень між предметом і його використанням (використання предметів не за їх призначенням);

2) поява наслідування: у грі дитина починає активно наслідувати людей, які її оточують (в основному наслідує моторні дії);

3) перші прояви самопізнання: малюки починають підпорядковувати поведінку інших людей своїм потребам, повязаним з особистісним розвитком, а також порівнювати себе з іншими людьми;

4) поява найпростішої форми самосвідомості - дитина впізнає себе, називає своє імя в різних варіантах, говорить про себе в першій особі ("Я"), здатна виражати засобами мови окремі стани і потреби ("Я хочу", "Я буду") та позитивно забарвлене твердження про себе ("Я гарний"), позитивно ставиться до похвали дорослого, намагається самостійно повторити позитивну дію, прагне до активних самостійних дій;

5) розвиваються початкові форми мислення. [2]

Центральним новоутворенням переддошкільного віку являється свідомість у власному сенсі цього слова (вихідна і первинна форми свідомості зявляються у дитини ще в немовлячому віці). Свідомість стає справжньою, коли вона починає опосередковуватись мовою, коли, згідно Л.С. Виготському, "для дитини починають осмислюватися в мові і самі предмети, і власна його діяльність, коли можливе уже свідоме спілкування з іншими, а не той прямий соціальний звязок, який був у немовлячому віці,…коли відбувається виникнення історичної свідомості людини, яке існує для інших, і, значить, для самої дитини".

При цьому важливо відмітити ще одне положення Л.С. Виготського, який викриває глибинний звязок свідомості, спілкування і узагальнення. Так він пише: "Узагальнення є призмою, яка переломлює всі функції свідомості. Звязуючи узагальнення зі спілкуванням, ми бачимо, що узагальнення виступає як функція свідомості в цілому, а не тільки одного мислення. Всі акти свідомості є узагальнення".

Отже, вирішальне значення для розвитку дитини в ранньому віці має зміна форм її спілкування з дорослими, що відбувається в звязку з входженням до світу постійних предметів, з оволодінням предметною діяльністю. Саме в предметній діяльності через спілкування з дорослими створюється основа для засвоєння значень слів і повязування їх з образами предметів та явищ навколишнього світу. "Німі" форми керівництва (показ дій, управління рухами, вияв схвалення за допомогою жестів і міміки) стають вже недостатніми для навчання дитини прийомам і правилам використання предметів. Зростаючий інтерес дитини до предметів, їх властивостей і дій з ними спонукає її постійно звертатися до дорослих. Але і звернутися, і одержати необхідну допомогу вона може, тільки оволодівши мовним спілкуванням.

Багато тут залежить від того, як дорослі організовують спілкування з дитиною, які вимоги ставлять до цього спілкування. Якщо з дітьми спілкуються мало, обмежуючись доглядом за ними, то вони різко відстають у розвитку мови. З іншого боку, якщо дорослі у спілкуванні з дитиною намагаються ловити кожне бажання дитини, виконують все, що вона хоче, дитина може довго обходитися без мови. По-іншому складається тоді, коли дорослі змушують дитину говорити розбірливо, по можливості чітко оформляти словами свої бажання і тільки в цьому випадку виконувати їх [9].

Спілкування дорослого з дитиною має надзвичайне значення для її психічного розвитку. Основу цієї взаємодії становить ділове спілкування, спрямоване на оволодіння предметом. Саме навколо спільних дій і розгортаються нові форми взаємодії з дорослим, емоційно-позитивне ставлення якого до малюка і створює тло, на якому той може успішно навчатися користуватися предметами. Мовлення в ранньому віці розвивається по двох лініях: удосконалюється розуміння мовлення дорослих (пасивне мовлення); формується власне активне мовлення дитини. Краще розуміння мовлення мовлення дає змогу використовувати його як засіб пізнання дійсності.

Отож, важливе новоутворення цього віку - мовленнєве спілкування. На третьому році життя розвиток мовлення повязаний з розширенням кола його функцій. Це насамперед налагодження взаємодії і взаємин з близькими дорослими й дітьми (комунікативна функція). Дитина засвоює основну форму мовленнєвого спілкування - діалогічну. Вона вчиться висловлюватися, ставити запитання й самостійно відповідати, звертатися до людей, які її оточують, з проханнями та пропозиціями. Основні новоутворення у змісті та структурі мовлення зявляються саме в процесі ініціативних висловлювань малюка. А тому не варто занадто регламентувати його мовленнєву поведінку. У дитини має бути можливість вільно висловлюватися за власним бажанням.

За Дуткевичем [5,74], досить важливим є спілкування дитини з однолітками, оскільки воно сприяє розвитку самосвідомості, що має наступні прояви:

з 1 р. - впізнає себе у дзеркалі;

усвідомлює себе як особистість (новоутворення "Я", поява займенника "я");

з 2-х р. малюк коментує власні дії (егоцентричне мовлення), називає себе у 3-й особі;

з 2 р. - діти порівнюють себе з іншими, зароджується самооцінка, прагнення відповідати вимогам дорослого.

Загальновідомо, що більшість дітей до двох років впізнають себе у дзеркалі, а у віці від трьох з половиною до пяти років - починають розрізняти своє фізично-соціальне Я, тобто тіло, котре бачать інші та їхню індивідно-дитячу роль. Це підтверджують дослідження Дж. Флейвелла. Дітям від двох з половиною до пяти років пропонували виконати завдання на виявлення того, що на їхню думку, можуть бачити інші особи. Дошкільнята разом із експериментатором сідали біля столу, на котрому була лялька. На прохання дорослого дитя закривало очі, а він говорив: "Ось твої очі закриті, а мої відкриті. Я тебе бачу? А чи ляльку я бачу? Я бачу твою голову? Чи бачу я твою руку?" Діти молодші трьох з половиною років часто відповідали, що експериментатор їх не бачить, а лише ляльку. Це свідчить про те, що у такому віці наявний у дитини егоцентризм не дає змоги встати на погляд іншої особи, а фізично-соціальне Я має розмитий нечіткий характер. З розвитком соціального Я вони, уявляючи якоюсь мірою себе, не сумнівалися в тому, що коли у них закриті очі, то їх бачать, оскільки всерівно повноцінно функціонують у відповідній ігрово-рольовій взаємодії із дорослим [3, 49].

Новоутворення у пізнавальній сфері - якісні зміни в характері сприймання, яке з акту реагування на предмети перетворюється на акт орієнтування у предметах і починає розвиватися як перцептивна діяльність.

Перцептивні дії (розпізнавання предмета за його ознаками, віднесення до групи схожих тощо) формуються в контексті певної практичної діяльності. Поступово з практичних дій виділяється момент орієнтування у предметах. Спочатку зовнішні орієнтувальні дії мають яскраво виражений практичний характер. Співвідносячи певні предмети чи їх частини, дитина прикладає, накладає їх один на одного. Поступово зорове сприймання починає передувати безпосередньому виконанню практичних дії на основі набутого аналогічного досвіду. І вже до трьох років дитина може роздивлятися, перелічувати знайомі їй зображені предмети, не торкаючись пальчиком, вислуховуючи вказівку дорослого, й лише після цього діяти; слухати казки, віршики, оповідання. Тепер вона здатна не тільки дивитися, а й бачити, не тільки слухати, а й чути.

Важливе значення для розвитку сприймання має його поєднання зі словом. Проте таке поєднання спочатку відбувається в пасивному мовленні. Дорослий вживає еталонні назви кольорів, фігур тощо, коментує та супроводжує словом обстежувальні дії дитини. Слово для малюка третього року життя не може замінити знань, здобутих з безпосереднього, практичного досвіду, проте воно впорядковує, узагальнює цей досвід.

Память реалізується в активному пізнанні. Вона є певним моментом у самому процесі сприймання, його продовженням. Мовлення вносить значні зміни в процеси памяті, допомагає міцніше їх закріплювати й оперативніше відтворювати. Память переддошкільника розвивається в різних її видах - образному, руховому, словесному, емоційному - й має мимовільний характер. На третьому році життя на основі сприймання та практичних дій з предметами формується уявлення памяті.

Активне сприймання предметного середовища потребує розвитку мислительної діяльності. Мислення малюка є наочнодійовим, бо відбувається в наочній ситуації через практичні дії. Дитина розвязує мислительні задачі у практичний спосіб.

З відокремленням дії від предмета та розвитком мовлення повязано одне з основних досягнень раннього віку - зародження знакової функції мислення. Виникнення такої функції свідчить про перехід до нового характерного для людини типу пізнання, опосередкованого знаковими системами. Керівництво розвитком знакової функції стає важливою стороною формування пізнавальної сфери дитини. Зародження знакової функції є зародженням уяви, яка в ранньому віці має відтворювальний характер і є виразно емоційною.

Переживання з приводу уявленого надзвичайно яскраві, й дуже часто дитина не може відрізнити уявне від реального. З огляду на це дорослий має контролювати себе, зокрема висловлювання свого невдоволення поведінкою дитини, її відмовою щось робити, погрози. Це породжує в її уяві картини, що їх вона переживає як реальність і які дуже лякають її, викликають нестримні сльози. А батьки потім зовсім не розуміють, що, наприклад, відмова малюка йти до дитячого садка повязана саме з їхніми погрозами залишити його там [4, 13].

Висновки до розділу 1.

Криза першого року життя є надзвичайно важливим періодом в житті дитини оскільки головними надбаннями віку немовляти є пізнавальний розвиток, взаємодія з неживими предметами і людьми, які його оточують, ходьба, поява мовлення. Подолання кризи першого року життя зумовлює подальший розвиток дитини. На цьому етапі відбуваються перехід від біологічного до соціального типу розвитку, оволодіння "діалогом" із дорослим, значні зрушення у пізнавальному розвитку (розпізнавання інформації на основі оперативних одиниць сприймання і сенсорних еталонів, розвиток упізнавання та оперативної памяті), формування мовлення, структур взаємодії з предметами та оточуючими людьми, розширення соціальної ситуації розвитку завдяки оволодінню ходьбою, проявляються перші афективні реакції.

Нормальне подолання кризи першого року життя спричинює розєднання предметної і соціальної складових безпосереднього оточення дитини, розпад пра-Ми, становлення першої форми Я як основи для розвитку предметної маніпуляції, в результаті якої пізніше виникає Я-діюче.

Також важливим у подоланні кризи першого року є встановлення соціальних звязків дитини з усіма членами сімї. Це зумовлює появу в результаті кризових переживань почуття довіри немовляти до обєктів навколишнього світу. Дорослим потрібно перебудувати стосунки з дитиною, надати їй більше свободи і самостійності у дозволених межах.

Як бачимо, вивчення раннього періоду життя дає уявлення про великі потенційні можливості кожної дитини. Але, на жаль, умови життя дітей не завжди сприяють їх розкриттю. Отже, дорослі повинні створити певне середовище, яке забезпечувало б розвивальний ефект: щоб задовольнялися дитячі інтереси, враховувалися вікові особливості діяльності малюка, стимулювалася б його власна активність. Це середовище має бути зорієнтованим на зону найближчого розвитку - містити у собі як уже відомі обєкти, так і ті, що потребують дослідження. Варто зазначити, що за наявності суто предметних характеристик середовище буде розвивальним лише за активної участі дорослого у справах дитини та активного мовленнєвого спілкування з нею. Тож, щоб забезпечити адекватний вікові дитини гармонійний розвиток, батьки й близькі дорослі мають задовольняти провідні потреби малюка, які полягають у пізнанні світу через практичні дії з предметами; у контактах, увазі, спілкуванні з близькими дорослими та однолітками, у фізичній активності.

Очевидним є важливість спілкування на цьому етапі розвитку дитини, адже в немовлячому віці основною провідною діяльністю було безпосереднє емоційне спілкування, а вже в ранньому віці воно стало опосередкованим, проте воно залишається оскільки є рушійною силою в психічному розвитку дитини. Переоцінити важливість спілкування в цьому періоді неможливо. Саме в процесі спілкування з іншими людьми дитина засвоює людський досвід. Без спілкування неможливо встановлення психічного контакту між людьми. Поза людського спілкування неможливий розвиток особистості дитини, підтвердженням того є діти - мауглі. Спілкування - це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому дитина отримує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію.

В цей період життя дитини ми прослідковуємо такі новоутворення як її нова провідна діяльність, розвиток мови, памяті, уяви та перші прояви самосвідомості, які можна прослідкувати саме завдяки мові, а точніше в перших протестах та виявах власної волі та бажань.