Виховання культури спілкування у старшокласників

курсовая работа

1.3 Культура спілкування як основа взаємодії між людьми

Для того, щоб зясувати, що означає поняття культура спілкування, потрібно звернутися до загального поняття “культура”, визначення якого зазнало значної еволюції. Латинське слово “cultura” мало багато значень - від обробки землі до виховання, освіти, розвитку. У широкому розумінні це поняття означає сукупність проявів людської діяльності, досягнень і творчості народів. В українському педагогічному словнику С. Гончаренко “культура” тлумачиться як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, що втілюються в результатах продуктивної діяльності [1, с. 150].

Р. Бернс розглядає культуру як:

а) загальну схему результатів людської діяльності, що відображається в думках, мові, реальних речах і залежить від здатності людини вивчати та передавати знання наступним поколінням за допомогою знарядь, мови й абстрактного мислення;

б) набір ухвалених поглядів, суспільних форм і матеріальних благ, які створюють характерні риси звичаїв расової, релігійної чи соціальної групи;

в) комплекс типових видів поведінки чи стандартних соціальних характеристик, притаманних якійсь конкретній групі, роду діяльності, професії, статі, віку [3, с. 242].

Культура - це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює людей на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобовязаннями.

Сукупність відповідних знань та вмінь в лінгвістичній та методичній літературі визначають як культуру мови [7, с. 33]. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обовязкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була обєктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації тому, що включає також й знання співрозмовниками “мовних стратегій” чи “стратегій спілкування” [10, с. 15].

Культура спілкування включає й такий суттєвий компонент, як культура мислення, вона сприяє адекватній орієнтації субєкта мови у заданих умовах спілкування а, крім цього, дозволяє йому використовувати закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації.

Під культурою мовного спілкування розуміють високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.

Культура мовного спілкування - це багатопланове явище, яке можна уявити у вигляді декількох “рівнів”. До першого належать високо розвинуті пізнавальні процеси, насамперед, мислення. До другого - сукупність мовних та позамовних знань.

У сучасній когнітивній лінгвістиці загальновизнаною є наявність загальної бази знань - носіїв мови. До складу бази знань входять такі компоненти, як мовні знання (знання мови, принципів мовного спілкування) та позамовні знання (про контекст та ситуації, про адресат, про світ). Третій рівень - це культура мови, яка являє собою суму навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістичну адекватність мови тощо. На цьому ж рівні знаходяться навички як правильного нормативного, так і виразного використання невербальних засобів комунікації. Четвертий рівень включає вміння планувати дискусію й керувати нею з метою здійснення мовного впливу на адресата.

Культурологічний погляд на процес виховання вирішує велику кількість проблем, які постали перед педагогами. Вибрати культурологічну позицію на виховання означає аналізувати хід педагогічних подій крізь призму культурних норм життя та найвищих культурних цінностей. Це також означає враховувати тенденції світової культури та вирощувати молодого громадянина, здатного жити у контексті єдиної світової спільності.

Феномен культури спілкування знаходиться у центрі численних наукових досліджень. Фундаментальне значення для його осмислення мають праці, в яких вивчаються явища культури.

Неодностайність існуючих поглядів та наявність різноманітних підходів не дозволяє виокремити єдине, «універсальне» пояснення сутності феномену, у звязку з чим залишаються відкритими багаточисельні питання, що вимагають теоретичних розробок і практичної реалізації.

Зокрема, потребує розвязання дилема стосовно встановлення змісту культури спілкування: чи відносити до нього всі закарбовані у досвіді людські здобутки у сфері спілкування, чи визначати зміст феномену лише аксіологічними вимірами. Від відповіді на це питання залежить підхід до вибору змісту досвіду спілкування та способів його трансляції у процесі підготовки школярів. Тлумачення культури спілкування у площині аксіології спрощує педагогічну задачу, основна частина якої полягає у формуванні гуманістичних цінностей, забезпечення успадкування гуманістичних культурних надбань.

У випадку віднесення до культури спілкування всіх набутків людства у цій сфері виникає необхідність складної, кропіткої і тривалої педагогічної взаємодії педагогів і школярів, скерованої на відбір суто людяних зразків спілкування, пошук ефективних шляхів для реалізації досягнень духовної культури у субєктивному житті людини, подолання тих негативних, аморальних поглядів, переконань, звичок, які стали складовими її свідомості і поведінки, особистісної культури, що вимагає педагогічної взаємодії з цілісним внутрішнім світом особистості, усіма його сферами.

На цій основі виникає висновок стосовно пріоритетності духовного у змісті педагогічного аспекту досліджуваного феномену, необхідності досягнення освітнього процесу у навчальному закладі рівня іманентності духовності. Цю тезу обстоює В.А.Семиченко, який підкреслює концептуальну єдність філософії духовності і філософії освіти, і стверджує, що останні у своїх принципових параметрах розкриваються за допомогою єдиних законів. Розглянуті міркування стали підставою для уточнення педагогічного аспекту поняття «культура спілкування особистості» у межах встановлення аксіологічних параметрів особистісної культури, з позицій духовності [25, с. 45].

Відповідно до цього є підстави розглядати поняття «культура спілкування» у педагогічному сенсі як складову духовної культури - частину суспільного досвіду спілкування, що за своїм змістом і способами реалізації представлена тими духовними цінностями, які є основою гуманістичного контексту спілкування людей.

Є.А. Шумілін розуміє процес опанування здобутків культури як процес засвоєння елементів досвіду у вигляді системи накопичених знань, принципів, умінь і навичок колективного співжиття, діяльності, критеріїв самовизначення і технологій соціальної взаємодії. Досвід, за переконаннями автора, виступає квінтесенцією змісту культури, продуктом селекції різноманітних технологій колективної життєдіяльності, соціальної консолідації і регуляції взаємодії людей [30, с. 35].

З урахуванням вищезазначеного уявляється можливим розуміти феномен культури спілкування особистості як індивідуальний результат засвоєння суспільного досвіду, а педагогічний аспект визначати у контексті опанування духовного змісту досвіду спілкування.

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування.

В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.

У культурі спілкування є два взаємоповязаних аспекти: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.

Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування - її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура») [19, с. 125].

Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги:

1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого.

2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобовязання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися». Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобовязання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких відносно стійких відношень між ними не існувало би.

3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.

Посилена увага до питань міжособистісного спілкування людей і до культури поведінки обєктивно зумовлена впливом їх на стиль спілкування між людьми, на моральний мікроклімат у колективах, а через них - на моральну атмосферу суспільства.

Спілкування, діяльність, пізнання, будучи змістом людської життєдіяльності, перебувають у нерозривній єдності, являють собою форми соціальної активності людини. Характерною ознакою спілкування як форми активності виступає її моральна спрямованість, моральна культура людей, що розкривається в спілкуванні (людяність, доброзичливість, дружелюбність, взаємоповага та ін.).

Повноцінне спілкування неможливе без співпереживання, без включення до свого внутрішнього світу цінностей, поглядів, почуттів іншого. Осмислюючи причини тих чи інших вчинків, поглядів, оцінок інших людей, особистість починає глибше осягати себе, свої чесноти й вади. Зіставляючи себе з іншими, людина збагачується осягненням складного внутрішнього світу людей, їхніх моральних якостей.

Спілкування є однією з найфундаментальніших, найвищих особистих і соціальних потреб людини, котра включається в нього з моменту свого народження. І хоч у перші роки життя спілкування має спонтанний характер, все ж спілкування з іншими людьми формує у дітей почуття довіри до тих, хто їх оточує, надійності, емоційного піднесення.

Проблема виховання культури спілкування постає з раннього шкільного віку. Багато учнів відчуває певні труднощі у налагодженні стосунків з іншими людьми, досягненні взаєморозуміння. Проблема спілкування для дітей не менш вагома за своїми наслідками, ніж для дорослих. На першому місці за переживаннями у дітей стоять конфлікти з товаришами, часто через невміння домовитися, бажання звернути на себе увагу. На другому місці - конфлікти з вчителем, на третьому - з батьками [2, с. 69].

Спілкування відбувається у ході як навчальної, так і позаурочної діяльності. У процесі його учень, як правило, засвоює вироблені суспільством норми поведінки, набуває нових знань, формується як особистість. Але в школярів потрібно спеціально виховувати культуру спілкування.

Оволодіння мистецтвом спілкування включає формування в учнів інтелектуальної, психологічної і соціальної здатності до налагодження контактів з іншими людьми та освоєння способів практичної реалізації цієї здатності. З метою опанування учнями навичок спілкування необхідно повідомити їм теоретичні знання відповідно до вікових можливостей та організувати на практиці їх взаємодію.

Практика спілкування може бути організована в різних формах: це участь у бесідах, рольових іграх, самостійне створення учнями ситуацій спілкування.

Головним засобом спілкування є мова, слово. На жаль, спостереження за мовною культурою учнів шкіл засвідчують, що діти не завжди можуть сформулювати та правильно висловити власні думки.

Мова їхня забруднена словами-паразитами, жаргонною лексикою. Але за тим, як володіє людина словом як засобом комунікації, нерідко роблять висновок про її культуру й вихованість. Виховання культури мови органічно входить у формування культури спілкування. Особливу увагу під час організації практики спілкування слід приділяти розвитку в учнів уміння вільно володіти усною мовою. Це передбачає наявність у школярів великого запасу слів, образності мовлення, формування здатності правильно сприймати те, що говорить інший учасник спілкування, і, в свою чергу, достовірно, без спотворень передавати думки партнера своїми словами; вироблення вміння висловлювати суть почутого; коректно ставити запитання і стисло, точно, логічно формувати відповіді на запитання партнера.

Це завдання розвязується завдяки широкому залученню учнів до читання літератури, а також переказування змісту прочитаного, до регулярного обговорення книг, кінофільмів, концертів, до декламування віршів, складання словників нових понять і термінів, до проведення ігор з добору слів на певну тему, до участі у бесідах і диспутах.

Важливим є оволодіння мистецтвом починати та підтримувати бесіду. Для цього треба навчити школярів таких речей: відповідати на запитання зрозуміло, привітно, не соромлячись; ставити питання, які мають пряме відношення до теми розмови; висловлювати свою думку лише тоді, коли запитують, і уникати при цьому різкості й категоричності; уважно й чемно слухати співрозмовника.

Важливо також навчити дітей сперечатися. Традиційно суперечка закінчується образою, конфліктом. Але можна вирішувати цю справу "мирним шляхом". Потрібно тільки знати правила ведення суперечки: треба зацікавити суперника чимось; вміти його вислухати; запропонувати вирішення конфлікту; оцінити особистість товариша, його переваги. Суперечка зводиться до досягнення злагоди, взаєморозуміння, поваги до думки іншої людини.

Велике місце у формуванні й розвитку в учнів умінь, необхідних у спілкуванні, посідає рольова гра. Суть її як засобу володіння мистецтвом спілкування полягає в тому, що поставлене комунікативне завдання розвязується партнерами в процесі імпровізованого розігрування певної ситуації, де вони виконують ролі окремих персонажів - її учасників. При цьому одна і та ж ситуація звичайно програється кілька разів, щоб учні могли виступити в різних ролях і запропонувати свої варіанти рішень, проаналізувати доцільність та життєвість поведінки кожного учасника. Рольова гра дає змогу школярам продемонструвати і простежити кілька індивідуальних варіантів програвання однієї і тієї ж ролі у заданій ситуації. В результаті у них зявляється можливість порівняти вимоги, що ставляться до виконання різних ролей у неоднакових ситуаціях, із власною поведінкою за аналогічних обставин.

Процес формування комунікативних умінь, необхідних школярам у сфері міжрольового спілкування, включає кілька етапів: засвоєння стандартних прийомів поведінки, доведення їх застосування до автоматизму, розвиток імпровізації у використанні заданих прийомів і перенесення умінь з однієї ситуації в іншу.

Важливо, щоб учні ставилися до правил культури спілкування позитивно. Неможливо примусити бути вихованим, якщо людина цьому чинить опір. Вихованість - така якість, яку не можна примусово, штучно прищепити. Вона виростає лише в результаті власної роботи дитини над собою. Необхідно знати норми етикету. Існує також цілий ряд найбільш загальних вимог, що виражають основні норми поведінки в будь-якій сфері людського життя: ввічливість, скромність, тактовність, охайність, вихованість, доброзичливість. Усі вони повязані з увагою, добрим ставленням до оточуючих людей в міжособистісному спілкуванні.

Хороші манери, дотримання норм етикету, вихованість споконвічно цінуються й шануються, бо за ними стоять глибока духовність, багатий внутрішній світ людини. Треба мати міцні звички, щоб їх додержуватися. Та найголовніше - потрібно хотіти бути вихованим.

Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача. Правила для мовця:

· Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

· Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність.

· Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє «я», навязувати свої думки й оцінку подій.

· Необхідним для мовця є відокремлення власного «я» слухача у центр уваги.

· Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.

· Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не були протиріччям задуму бесіди.

· Мовець повинен памятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача - обмежені.

· Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

· Мовець повинен памятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.

Правила для слухача:

· Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

· Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

· Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

· Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

· Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

Делись добром ;)