2. Суть інституціоналізації конфлікту.

Управлінська діяльність передбачає різні етапи з управління конфліктом.

Перший етап: визнання реальності конфлікту сторонами, або його однією стороною.

Другий етап: легітимізація конфлікту, тобто досягнення угоди між сторонами учасниками конфлікту щодо визнання і дотримання встановлених норм і правил конфліктної взаємодії.

Третій етап: інституціоналізація конфлікту, тобто створення відповідних органів, робочих груп із регулювання конфліктної взаємодії.

Тобто інституціоналізація конфлікту є створенням певного механізму регулювання конфлікту, тобто чіткої процедури врегулювання кожного конкретного конфлікту, яка відбувається на певних принципах та за допомогою певних технологій. Технології можуть бути: інформаційні, комунікативні, соціально - психологічні, організаційні тощо.

Основною перевагою інституціоналізації конфлікту є те, що такий конфлікт, на відміну від неінституціоналізованого є у будь-якому випадку передбачуваним, таким, за розвитком якого можна прослідкувати. А передбачуваність конфлікту - це перший крок до його осмислення і до управління ним. У той час як неінституціоналізований конфлікт характеризується відсутністю будь-яких рамок, правил, форм організації. Він не піддається контролю і є по суті некерованим.

Інституціоналізація конфліктної взаємодії обовязково передбачає вирішення питання про гідність та відповідність норм і правил, за якими розвивається конфлікт. Норми і правила виражають міру прийнятності його виникнення, відповідності загальноприйнятим канонам, законам, моралі, порядку тощо.

Проблема інституціоналізації процедури зводиться не лише до форм її здійснення, а й до визначення та забезпечення волі, добровільної згоди, готовності людей дотримуватися правил поведінки. А якщо закон не відповідає деяким вимогам та умовам він стає нелегітимним. Таким чином, наступним етапом є інституціоналізація конфлікту, тобто приведення його у відповідність з вимогами, які встановлені у суспільстві.

Також, до процесу інституціоналізації конфліктної взаємодії входять такі етапи:

- Структурування груп - конфліктерів, тобто вирішення питання відповідності поведінки з носіями протилежних інтересів. Якщо групи не структуровані, то тут, наявність інтересів фіксується обєктивно, але нечітке виявлення субєкта не дозволяє оптимізувати конфлікт, а в перспективі варто очікувати його загострення.

Якщо ж групи конфліктерів структуризовані, то зявляється можливість виміру їх конфліктного, у тому числі й силового їх потенціалу. Це, у свою чергу дозволяє встановити неформальну ієрархію впливу в групі, що ефективно стримує ескалацію конфлікту. Уміле структурування груп конфліктерів дозволяє краще осмислити конфліктну ситуацію, що сприяє формуванню передумов для раціонального управління конфліктом.

- Редукція конфлікту, тобто поступове послаблення його за рахунок поступового переведення на інший рівень. В якості вихідного інструменту доцільно використовувати шкалу можливих рівнів напруженості конфлікту.

Отже, підсумовуючи все сказане, можна сказати, що на етапі інституціоналізації конфлікту створюються певні механізми та моделі управління конфліктами. В залежності від того чи є управління зовнішнім чи внутрішнім процесом створюються різні алгоритми діяльності керівника для врегулювання конфліктної ситуації. Одним з видів алгоритму млже бути такий:

- Вивчення причини виникнення конфлікту - тобто спостереження, аналіз результатів діяльності, вивчення документів та ін.

- Обмеження кількості учасників - робота з лідерами в мікрогрупах, перерозподіл функціональних обовязків, заохочення чи покарання тощо.

- Додатковий аналіз конфлікту за допомогою експертів - опитування експертів, залучення психолога, переговорний процес тощо.

- Ухвалення рішення - використання адміністративних, педагогічних та інших методів.