1.1 Науково-теоретичні підходи до визначення поняття "характер” та типології рис характеру

Поняття "характер" в психології трактується неоднозначно. Мають місце труднощі в розрізненні понять характер і темперамент. Ще більше складностей виникає при спробі розрізнити поняття "характер" і "особистість".

Характер у вузькому змісті слова визначається як сукупність стійких властивостей індивіда, у яких виражаються способи його поведінки і способи емоційного реагування.

Типології характеру виникли на стику двох дисциплін: психології і психіатрії. Вони належать талановитим клініцистам, що у своїх типологіях узагальнили багаторічний досвід роботи з людьми - досвід спостереження за їхньою поведінкою, вивчення їхніх доль, допомоги їм у життєвих труднощах. Цією проблемою займалися К. Юнг, Е. Кречмер, П.Б. Ганнушкін, К. Леонгард, А.Е. Личко та інші. [19; 213]

Характер - це сукупність стійких рис особистості, що визначають відносини людини до себе, до інших, до діяльності. Характер проявляється в діяльності та спілкуванні і включає в себе те, що придає поведінці людини специфічний, характерний для неї стиль поведінки. (звідси і назва "характер”, що перекладається як "печатка”, "відбиток”).

Характером деякі дослідники вважають конституціональні властивості особистості (К. Шелдон, Е. Кречмер). Шляхом виховання і в результаті постійних контактів та взаємодій з середовищем єдність цих конституціональних властивостей і складає особистість. Характер - це прижиттєве набуття особистістю при включенні в систему суспільних відносин і своєї індивідуальності.

Психоаналіз визначає характер як звичний спосіб пристосування "Его" до зовнішнього світу, до "Ід” і "Супер-его”, а також специфічний тип взаємодії між ними. Характер також включає захисні механізми як адаптацію до ситуації.

О. Феніхель розділяє характери на два типи: сублімуючий та реактивний. Перша категорія відрізняється спонтанною розрядкою інстинктивної енергії в результаті зміни мети. Сюди відносять геніальний характер. Другій категорії властиво постійне стримування інстинктивної енергії. Варіантами реактивних характерів є оральний, анальний, уретральний і фалічний, при яких переважає психосексуальна фіксація.

А. Адлер підкреслює важливість раннього дитинства для формування характеру, але він наголошує на провідній ролі "комплекса неповноцінності”, який супроводжується боротьбою за могутність як "чоловічий протест".

К. Юнг зосереджується на чотирьох основних психічних функціях: мисленні, відчуванні, відчутті й інтуїції, які мають гендерні відмінності. У чоловіків свідомими є мислення і відчуття, тоді як відчування й інтуїція витісняються. У жінок К. Юнг виділяє дві особливості характеру: екстраверсія та інтроверсія. До того ж кожна людина грає в суспільстві визначену роль (Е. Берн).

Характерологія Ранка ґрунтується на теорії волі. Характер середньої людини, невротика і творчої людини відповідають стадіям розвитку волі.

Неофрейдистські теоретики (К. Хорні, Е. Фромм) виступають проти причинного звязку між проявами "Лібідо” в дитинстві і особистісними рисами, що розвиваються. Вони підкреслюють роль взаємодії між батьками і дітьми в ранньому дитинстві. К. Хорні виділяє такі типи:

поступливий тип як спрямований до людей;

агресивний тип як спрямований проти людей;

відособлений тип як спрямований від людей.

Е. Фромм виділяє соціальний характер, що представляє центральне ядерне утворення для членів визначеного класу, на яке накладаються специфічні впливи родини. Типологія Е. Фромма включає пять різних орієнтацій: рецептивну. експлуататорську, накопичувальну, ринкову і продуктивну. [11; 145]

Кардинер розвиває концепцію базисної особистісної структури тобто формування людини відбувається під впливом установок, традицій та звичаїв суспільства.

Зі сказаного вище зробимо висновок, що характер є функцією "Его”, яка співвідноситься із соціальним оточенням.

У психологічній теорії та у педагогічній практиці сама постановка питання не залишала місця для вивчення характеру в дошкільному віці, розвитку і процесу його становлення. До цього питання підходили статично і розглядали характер як стійку і постійну величину, наявну і дану. Характер розуміли як статус, а не як процес, як стан, а не як становлення. Класичну формулу цього традиційного погляду дав Т. Рібо, який висунув дві умови, необхідні і достатні для того, щоб зрозуміти поняття характеру, - це єдність і стабільність. Основна ознака характеру (за Т. Рібо) - це те, що він зявляється в ранньому дитинстві і залишається постійним протягом життя. Дійсний характер є вродженим.

Е. Кречмер розглядає характер у звязку з конституцією тіла як психічну конструкцію поруч із соматичною. Конституція тіла і характер визначаються вродженою ендокринною системою. Е. Кречмер розрізняє два великих складних біотипи, з яких утворюється безліч нормальних відтінків темпераменту - шизотимічний і циклотимічний типи характеру, що знаходяться у звязку з двома основними типами відомих хвороб: шизофренією і маніакально-депресивним психозом (Е. Крічмер, 1930).

П.П. Блонський вважав, що однією з заслуг Кречмера є установлення звязку між будівлею тіла і характером.

Виділення типологій характеру служать важливою емпіричною основою вирішення як теоретичних, так і практичних проблем психології.

Важливим є дослідження біологічних основ характеру (біологічні, фізіологічні, генетичні основи характеру). Адже все генотипічне є водночас і біологічним, але не все біологічне має генотипічну природу. [9; 215]

Провідні ознаки рис характеру особистості: Аналіз теоретичного матеріалу показує, що характер може мати різні ступені вираженості. Графічно межу між нормою і патологією можна виділити на осі, на якій зображена інтенсивність проявів характерів. На ній позначено три зони (мал.1): зона абсолютно нормальних характерів, зона виражених характерів (акцентуацій) і зона сильних відхилень характерів (психопатії). Перша і друга зони відносяться до норми (у широкому змісті), третя - до патології характеру. Відповідно акцентуації характеру розглядаються як крайні варіанти норми. Вони, у свою чергу, розділяються на явні і сховані акцентуації.

Рис. 1. Ступінь виразності характеру:

I - "середні" характери; II - акцентуйовані характери: а - сховані акцентуації; б - явні акцентуації; III - психопатії. Позначення: Н - норма, П - патологія

Розрізнення між патологічними і нормальними характерами, що включають акцентуації є дуже важливим. По одну сторону межі, що розділяє другу і третю зони, виявляються індивіди, які підлягають корекції психолога, по іншу - малої психіатрії. Звичайно ця межа нечітка. Проте існують критерії, які дозволяють її приблизно локалізувати на осі інтенсивності характерів.

Існують три критерії психопатій (за П.Б. Ганнушкіним - О.В. Кербіковим). [18; 156]

Перший: характер можна вважати патологічним, тобто розцінювати як психопатію, якщо він відносно стабільний у часі (мало змінюється протягом життя).

Другий: тотальність проявів характеру. При психопатіях ті ж самі риси характеру виявляються всюди: вдома, на роботі, на відпочинку, серед знайомих, серед чужих, при будь-яких обставинах. Якщо ж людина, вдома одна, а "на людях" - інша, то вона не психопат.

Третій: соціальна дезадаптація, яка полягає в тому, що у людини постійно виникають життєві труднощі.

Зупинимось на двох типах психопатій, описаних П.Б. Ганнушкіним.

Перший тип належить до астенічної групи. Ця група включає два різновиди: неврастеніків і психастеніків. Їхні загальні властивості - підвищена чутливість, збудливість і швидка виснажливість.

При неврастеніях проявляються такі соматичні розлади: людина скаржиться на неприємні відчуття, біль, поколювання, розлади травневої системи, поганий сон, посилене серцебиття тощо. Усі ці розлади в роботі організму мають психогенну природу, їх органічна основа відсутня. Вони виникають через підвищену увагу неврастеніка до відправлень свого організму.

Астеніки мають труднощі в соціальному житті. Слабкість і виснажливість астеніків призводить до того, що їхня діяльність виявляється малоефективною. Вони погано реалізуються в професії, не займають високих посад. Через часті невдачі в них розвивається низька самооцінка і хворобливе самолюбство. Вони марнолюбні, самолюбні і в той же час не можуть досягти всього того, чого прагнуть. У результаті в них утворюються і підсилюються такі риси характеру як боязкість, невпевненість, мрійливість.

У психастеніків немає соматичних розладів, зате додається інша якість - боязкість, нерішучість, сумніви у всьому - в сьогоденні, майбутньому і минулому. Вони часто побоюються за своє життя і за життя близьких. Їм дуже важко почати якусь справу: вони приймають рішення, потім відкладають його, знову збираються із силами і т.д. Їм важко приймати рішення, тому що вони сумніваються в успіху досягнення поставленої мети.

З іншого боку, психастенік виявляє крайню нетерплячість. Особистості з психастенічним типом мають парадоксальне сполучення властивостей характеру: постійні сумніви, нерішучість і нетерплячість. Однак, нетерплячість випливає з тієї ж непевності. [11; 94]

Таким чином, астеніки в основному самі страждають від свого характеру. Але в них є особливості, що змушують страждати навколишніх. Справа в тому, що дрібні образи, приниження й уколи самолюбства, яких багато в житті астеніка, накопичуються і вимагають виходу. І тоді вони проявляються у виді гнівних спалахів, приступів роздратування. Але це трапляється, як правило, не серед чужих людей - там астенік воліє стримуватися, а вдома, в колі близьких. У результаті боязкий астенік може стати тираном родини. Зазначимо, що емоційні вибухи швидко угасають та закінчуються сльозами і каяттям.