Педагогічні умови організації роботи психолога з важковиховуваними учнями

курсовая работа

1.2 Причини девіантної поведінки підлітків

Тривожні моменти в поведінці частини підлітків, такі, як агресивність, жорстокість, підвищена тривожність, приймають сталий характер зазвичай в процесі стихійно-групового спілкування, яке відбувається в різного роду компаніях. Але це спілкування, ця система відносин, у тому числі й споруджуваних на ґрунті жорстоких законів асоціальних підліткових груп, є слідством не якоїсь генетичної схильності, споконвічної агресивності та ін., а виступає, у більшості випадків, лише як ситуація заміщення або неприйняття підлітка в світ соціально-значимих відносин дорослих, як ситуація спільного переживання того, що їх не розуміють.

Сформована в суспільстві система виховання дітей, прийняті до них вимоги, відношення дорослих до підростаючих не враховують особливостей їхнього особистісного становлення, приводячи до конфлікту з підлітками, у яких розвивається потреба до самостійності, самореалізації, втечі від опіки [3, с.56].

Підліток хоче не просто уваги, а розуміння й довіри дорослих. Він прагне грати певну соціальну роль не тільки серед однолітків, але й серед старших. У дорослому ж співтоваристві затвердилася позиція, що перешкоджає соціальної активності підлітка - він дитина і повинен слухатися. У результаті між дорослими й підлітками росте психологічний барєр, прагнучи перебороти який, багато підлітків прибігають до девіантних форм поведінки.

Найбільш повну картину сутності девіантної поведінки підлітків дає аналіз її мотивації. Помітну роль у цій мотивації грають почуття й емоції негативного характеру: гнів, страх, помста, ворожість і т.п.

Істотну роль біологічних умов у виникненні девіантної поведінки людини грає дисгармонічний розвиток. Деякі умови виховання також сприяють виникненню й закріпленню девіацій. І тут однією з найважливіших причин є авторитарний стиль виховання, при якому авторитет приписується дорослому в силу переваги його положення. Такий авторитет підкріплюється нагородами, покараннями, ляканнями. Дитина дуже скоро починає розуміти, що покарання не завжди повязане з її провиною, головна причина - втручання дорослого. Дитина вчиться уникати цього втручання, приховувати свої вчинки, брехати [3, с.59].

Сприяє формуванню девіантної поведінки відчуження батьків від дітей, конфліктні відносини між батьками, суперечливі вимоги батьків. Встановлено звязок між батьківськими покараннями й агресією в дітей.

У формуванні девіантної поведінки на першому місці по ступеню впливу стоїть реальне поведінка батьків, потім знайомих дорослих, сімейне насильство, документальне кіно й художнє кіно.

Ю.А. Клейберг виділяє дві найбільш часті причини девіантності у дітей. По-перше, це острах бути травмованим, скривдженим, піддатися нападу, одержати ушкодження. Чим сильніше агресія або девіантні відхилення в поведінці, тим сильніше страх, який за ними стоїть. По-друге, це пережита образа або щиросердечна травма, або сам напад. Часто за девіантною поведінкою стоїть незадоволена потреба в увазі, бажання відчути себе сильним або відігратися за власні образи [7, с.149].

Зумовлені переважно активно-вольовими моментами вади характеру як причини важковиховуваності В.П. Кащенко обєднував у такі пятнадцять позицій:

1. Надмірне бажання руху та діяльності.

2. Інтенсивна балакучість.

3. Постійне прагнення насолоди.

4. Відсутність визначеної мети.

5. Нестриманість.

6. Неуважність (розсіяність).

7. Безцільна брехня.

8. Безглузде грабіжництво.

9. Катування тварин.

10. Зловтіха і знущання з навколишніх людей.

11. Негативізм.

12. Деспотизм.

13. Надмірна недбалість.

14. Замкненість.

15. Бродяжництво [6, с.26-27].

В сучасних умовах українського соціуму негативну девіантну поведінку молоді можна оцінювати як соціальне явище, для якого характерні розповсюдженість у просторі, стійкість у часі, розповсюдженість серед соціально-демографічних груп, множинність такої поведінки. В свою чергу, негативна девіантна поведінка (виходячи з цілі такої дії) може включати такі види: девіантна поведінка (злочинність, правопорушення), тобто порушення офіційних норм, та аморальна поведінка, що порушує неофіційні норми. Аморальна поведінка може бути поділена на асоціальну (алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцидальна поведінка) та деструктивну (екстремізм) [5,с.57].

Серед основних факторів, які стимулюють асоціальну поведінку виділяють зовнішні й внутрішні.

Зовнішні фактори поділяють на мікросоціальні (родина, школа, референтна група) і макросоціальні (характерні особливості соціально-економічних та ідеологічних процесів, притаманні певному суспільству). Так, для країн із перехідною економікою є типовими зростання зубожіння населення, послаблення державного й громадського контролю у більшості сфер суспільного буття, над засобами масової інформації. Крім того, спостерігається стійка тенденція до зростання бездоглядності, корисливих злочинів молоді й підлітків, зловживання алкоголем і психотропними речовинами серед цієї категорії громадян. Більшість девіантів живе у неблагополучних сімях, де наявні напружені стосунки між дітьми й дорослими, незадовільне піклування останніх про виховання дітей.

О.І. Власова називає внутрішні фактори, які найчастіше призводять до вчинення злочинів неповнолітніми, такі:

- потреба у престижі, самоповазі;

- необхідність ризику й переживання небезпеки, які виконують функцію активатора психіки (особливо в осіб із «немотивованими» вчинками);

- наявність штучних потреб;

- емоційна нестійкість;

- агресивність, найчастіше набута в умовах родини;

- наявність акцентуацій характеру;

- відхилення у психічному розвитку;

- неадекватна самооцінка тощо [4, с.255].

Самооцінка є одним із центральних механізмів самосвідомості особистості. Як складне когнітивно-емоційне утворення вона є проекцією усвідомлення людиною ставлення до себе, ставлення до інших людей та до очікуваних результатів ставлення інших до себе. Досліджуючи проблему психологічних причин входження підлітка у кримінальне середовище, як головну детермінанту можна виділити невідповідність власній самооцінці підлітка - девіанта оцінок його особистості батьками, вчителями, класною групою: зовнішня оцінка тут завжди нижча, ніж самооцінка (навіть якщо остання є достатньо відповідна). Як наслідок, у підлітка незадоволеними залишаються такі базові людські потреби, як потреба у прийнятті іншими і в самоповазі, що викликає у нього психологічний дискомфорт і навіть стрес. Поширеним шляхом подолання такої особистісної дисгармонії є пошук групи, в якій би підлітка оцінювали позитивно. Такою часто й стає асоціальна або кримінальна група. Тому особливо важливо створювати для підлітків, про яких йдеться, умови входження у неформальну групу, орієнтовану на нормативну шкалу цінностей (підліткові клуби тощо), і таким способом змінювати їхні ціннісні домінанти спілкування [4, с.292-293].

Психолого-педагогічні принципи організації таких дитячих колективів свого часу сформулював видатний український педагог А.С. Макаренко:

- сумісна діяльність, спільні цілі, що згуртовують колектив.

- наявність перспективних ліній розвитку (близької, середньої й віддаленої перспективи), які стимулюють активність колективу й його членів.

- почуття захищеності й радісний мажорний тон як основна мета ідентифікації дітей з групою.

- естетика дисципліни й розвиток дитячого самоврядування.

- спадкоємність (наступність) і різні форми її прояву (ритуали, традиції, ігрові елементи).

- звязок з іншими дитячими колективами.

- педагог-вихователь або класовод як організуючий центр і основний двигун усієї системи колективних взаємовідносин у групі [11, с. 97].

У контексті розуміння можливостей перевиховання кримінальної особистості можна розглянути деформації центральних особистісних утворень такої людини порівняно з представниками нормативної групи [4, с.292-293].

Е. Фромм писав, що причиною неблагополучного розвитку дітей є і деструктивні процеси, що порушують цілісну структуру особистості. Джерела деструктивності в поведінці школярів:

1) Підпорядкування дитини волі дорослого. Пригнічуючи самостійність та ініціативу, педагог перешкоджає розвитку індивідуальності дітей, їх активності, що призводить до виникнення конфліктів. Девіантна поведінка, психологія якого базується на теорії деструктивності, є результатом придушення і опору особистості при жорсткому авторитарному стилі навчання.

2) Здійснення процесу виховання тільки в проблемні періоди життя дитини. При такому підході дорослий проявляє активну увагу до дитини тільки тоді, коли вже виникла проблема. Але як тільки проблема втрачає свою значимість, педагог втрачає інтерес до школяра, залишає його в зоні неуваги, вважаючи, що поки все йде нормально, турбуватися нема про що. Деструктивна поведінка стає засобом залучення уваги до своєї особистості. Педагог мимоволі спрямовує дитини по «проблемному» шляху розвитку, так як для залучення уваги до себе вихованець буде все частіше здійснювати проступки, на які реагує дорослий.

3) Монополізація дитини школою. Дитина поставлений в положення повинності, він «зобовязаний» служити школі. При великій навчальної навантаженні дітей та батьків не покидає відчуття великої зайнятості, стомлюваності, фізичних і нервових перевантажень, непосильних для незміцнілого дитячого організму і психіки. Протест проти монополізації виражається як деструктивна поведінка, спрямоване на руйнування встановлених школою правил: запізнення, прогули, порушення у формі одягу [20, с.76].

На думку Е. Фромма, ознаки деструктивності як риси характеру виявляються у 10-15 % населення. У своїй книзі «Анатомія людської деструктивності» він визначає дане якість як потяг до руйнування, яке яскраво проявляється у людей агресивних, що зазнають ненависть до людства. На думку автора, у дітей деструктивна поведінка може бути перетворено в конструктивну агресивність, спрямовану на руйнування старого, непотрібного і побудова чогось нового, більш досконалого [20, с.81].

Е. Фромм пропонує способи реконструкції деструктивної поведінки:

1) За рахунок спрямування деструктивного імпульсу на застосування його в майбутній професії. Це може бути стоматологія, ветеринарія, хірургія та інші спеціальності, де агресія використовується з метою лікування і відновлення.

2) За рахунок вираження себе в таких видах спорту, як стрільба, дартс, метання диска, боротьба. Агресивні імпульси вже не руйнують, а спрямовуються на спортивні досягнення.

3) У процесі відображення деструктивності у творах мистецтва: написання картин про війну, віршів, сценаріїв для фільмів, ігор. Внутрішнє прагнення до деструктивності стає продуктом творчості або культури [20, с.78].

Е. Фромм говорив, деструктивна поведінка дітей, помічена в дошкільному або шкільному віці, не може бути усунута. Найбільш ефективний шлях - перетворення і напрям енергії на соціально-корисні цілі [20, с.79].

Отже, можна запропонувати наступний механізм формування схильності до важковихованості: певні особливості особистості - вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) - трансформація ієрархії мотивів - девіантний розвиток особистості - професійна деформація.

З аналізу наукових робіт з питань важковихованості випливає, що існують два види факторів регуляції поведінки - зовнішні та внутрішні. До зовнішніх факторів відносяться соціальні, групові, індивідуальні норми та цінності, на основі яких відбувається оцінювання поведінки особистості. До внутрішніх факторів відносяться ціннісні орієнтації та установки, система особистісного смислу та мотивів, які лежать в основі культури поведінки особистості. У результаті взаємодії цих факторів і визначається поведінка людини, яка кваліфікується позитивно, якщо вона не суперечить загальноприйнятим еталонам вчинків (просоціальна), і негативно, якщо вона не збігається з суспільними нормами та правилами (девіантна).

Делись добром ;)