logo search
РОЗДІЛ 3

3.1.3. Спрямованість особистості при глибоких порушеннях зору

Ііснування інваліда по зору в соціальних групах, об'єднаних за ознакою подібності ушкоджених функцій, орієнтує його на вироблення в собі таких складових особистості, які відповідають ціннісним орієнтирам саме цієї групи. Зокрема, такими виявляються своєрідності спрямованості особистості, з одного боку, обмеженої можливостями перцептивного досвіду, та з другого - такої, яка протягом шкільного дитинства в переважній більшості випадків засвоює цінності групи, властиві спеціальній школі-інтернату для дітей з порушеннями зору. Таким чином вимальовується своєрідна модель особистості випускника такої школи, якій властиві всі ознаки спрямованості любої особистості, але в переломлюванні до наявного досвіду життя в умовах зорової та родинної деривації.

Як основний структурний компонент особистості визначається її спрямованість Саме в спрямованості виражаються цілі, заради яких діє особистість, її мотиви, суб'єктивні ставлення до різних сторін дійсності.

Спрямованість особистості визначається в психології як основний її структурний компонент. Саме в спрямованості виражаються цілі, заради яких діє особистість, її мотиви, суб’єктивне ставлення до різних аспектів дійсності.

Головними складовими спрямованості є її потребово-мотиваційна сфера, життєві плани, ставлення до світу та самого себе.

Провідна роль мотиваційної сфери в діяльності особистості, визначається завданнями, які стоять перед нею, розумовими якостями, за допомогою яких особистість озброюється засобами реалізації своїх задумів і прагнень. У деяких дослідах з'ясовуються взаємозв'язки між прагненнями особистості й засобами, якими вона володіє, між інтересами, нахилами і здібностями, між характером і талантом. Ці зв'язки не прості, а складні й діалектичні. В них мають місце і суперечності між перспективними цілями особистості, її прагненнями і наявними засобами.

Г.С.Костюк5 виділяє провідну роль мотиваційної сфери в діяльності особистості, стверджуючи, що ця сфера визначається завданнями, які стоять перед особистістю, розумовими якостями, за допомогою яких особистість озброєна для реалізації своїх задумів і прагнень.

У ряді дослідів з'ясовуються взаємозв'язки між прагненнями особистості й засобами, якими вона володіє, між інтересами, нахилами і здібностями, між характером і талантом. Ці зв'язки, не прості, а складні й діалектичні. В них мають місце і суперечності між перспективними цілями особистості, її прагненнями і наявними засобами.

Мотиваційна сфера як сукупність мотивів особистості формується і розвивається протягом життя людини. Кожен період життя людини, кожен її крок у системі суспільних відносин приводить до змін її мотиваційної сфери. В процесі розвитку особистості відбуавається диференціація та інтеграція, перетворення одних мотивів у інші, пригнічення одних іншими, на базі одних мотивів формуються інші, виникають суперечності між різними мотивами, взаємне посилення або послаблення, змінюється співвідношення домінуючих і підкорених мотивів і т. ін.

У тифлопсихології встановлено залежність розвитку мотивації діяльності людини від часу та глибини порушення зору. Зокрема доведено, що зменшення зовнішніх стимулів значно обмежує розвиток дитини у задоволенні потреб, пов'язаних із отриманням зорової інформації. Проте прагнення самостійності, незалежності, повноцінності викликає у сильних натур мотивацію досягнення та боротьби з труднощами, і, навпаки, у слабких виникає мотивація уникнення невдачі, уникнення труднощів та заглиблення в себе як домінуючих у діях особистості. Особистості, які в діяльності керуються мотивом досягнення, долають труднощі, рідше входять у депресивні та бездіяльні стани, а у випадках втрати зору у зрілому віці – швидше адаптуються до сліпоти. Особи з переважанням мотиву уникнення невдачі переживають сліпоту пасивно-страждально, розцінюючи свій стан як несправедливість з боку вищих сил. Для обох типів мотивації властива спільна концепція нещастя, в самоставленні людини формується “внутрішня картина дефекту” (ВКД), глибина та якісні особливості якої залежать від того, як вона ставиться до оточення, до себе, до обставин життя та, окремо, до власної проблеми – порушення зору.

В основі мотивів лежать потреби. Від розвитку потреб суттєво залежить характер діяльності людини. У тифлопсихології були ідеї про наявність диспропорційності в розвитку біологічних та соціальних потреб у незрячих. Так, дехто з вчених наполягав на тому, що порушення зору спричиняють переважання біологічних потреб, особливо при тотальній сліпоті, коли проявляються, а в деяких випадках і домінують такі біологічні потреби, такі як потреба в їжі, сексуальна потреба та ін. Сучасна тифлопсихологія довела, що формування потреб визначається не соматичним станом людини, не тим, чи зряча вона або сліпа, чи хороший у неї слух або поганий, як у неї функціонує шлунок і т. ін. Потреби визначаються умовами, в яких живе людина. Чим повніше і різнобарвніше задовольняються потреби, тим швидше і краще вони розвиваються. При порушеннях зору часто складаються умови, за яких задоволення елементарних біологічних потреб нічим не ускладнюється, а задоволення соціальних, духовних потреб, пов`язаних із суспільною та пізнавальною діяльністю, – навпаки. У таких випадках біологічні потреби починають випереджати соціальні.

Питання розвитку потребової сфери у зорово депривованих осіб тифлопсихологами розглядалось в різних аспектах. Так, користуючись загальнопсихологічним поділом потреб можна виокремити низку їх особливостей.

Дослідження тифлопсихологів показали, що формування базових потреб (матеріальні умови і засоби життя, потреба у спілкуванні, діяльності та відпочинку) певною мірою й опосередковано пов’язане з часом та глибиною порушення зору. Наприклад, потреби у матеріальному забезпеченні життєдіяльності в осіб, що втратили зір у ранньому віці дещо нижчі, ніж у тих, хто осліп у той період, коли вже було накопичено певні уявлення про високі можливості матеріального добробуту. Така ж залежність спостерігається і в розвиткові потреб у спілкуванні, пізнанні та діяльності.

Похідні потреби (естетичні, моральні, пізнавальні та ін.) зорово депривованих осіб обмежуються внаслідок зменшення можливості візуального сприймання навколишнього світу.

Так, відомо, що у людей з глибокими порушеннями зору, які виникли в ранньому дитинстві, скорочується кількість потреб у галузі видів мистецтва, пов'язаних з візуальним сприйманням образотворчого мистецтва, а саме живопису та архітектури.

Етика та естетика людських стосунків залишаються незалежною від стану зору потребою. Моральні потреби можуть набути своєрідності залежно від рівня розвитку стосунків в оточенні незрячої дитини. Часто вони розвиваються як надзвичайно завищені або вкрай занижені. Порушення зору можуть опосередковано впливати на моральну поведінку, коли сліпі люди думають, що їх аморальні вчинки не бачить оточення.

Розвиток пізнавальних потреб залежить від того, як вони задовольняються. У зв'язку з тим, що потік інформації до сліпих та слабозорих дітей значно менший, пізнавальна потреба повністю не задовольняється і може згасати. Розвиткові пізнавальних потреб сприяє науково та методично правильно організована пізнавальна діяльність.

На основі потребово-мотиваційної сфери формуються життєві цілі та плани особистості. У психології розрізняють ціль діяльності та життєву ціль. Життєва ціль – рівень досягнення в житті. Для досягнення життєвої цілі визначаються життєві плани.

Г.Ю. Мустафаєв дослідив життєві плани сліпих старшокласників. Було встановлено, що переважній більшості з них не вдається визначити реальні й дійові життєві плани. Вони здебільшого замінюються своєрідними “мріями-фантазіями”, і, таким чином, головне завдання цього періоду життя - самовизначення і життєве планування, не вирішується. Як наслідок незадоволеності, що внутрішньо переживається у структурі особистості виникають псевдокомпенсаторні утворення та реагування - завищена самооцінка або, навпаки, усвідомлення власної малоцінності, переживання несамостійності, недостатньої компетентності, а також можливого косметичного дефекту, занепокійливі стани та тривожні очікування. Все це відбивається на поведінці дитини. Можуть виникнути агресивність, відмова від діяльності, перенесення її в план уяви та ін., що, в решті решт, дезорганізує свідомість і діяльність.

На основі системи критеріїв визначення соціальної спрямованості життєвих планів (широти, стійкості, дійовості та конкретності, усвідомленості, реальності та адекватності, перспективності) як суттєво значущих компонентів і показників спрямованості особистості у майбутнє було встановлено, що типовими, загальними для всіх сфер життєдіяльності характеристиками планів сліпих старшокласників є їх позитивно-нейтральна соціальна спрямованість, звуженість, недостатня стабільність, досить поверхова усвідомленість. Реальність планів, спостерігається у парадоксальному поєднанні надто оптимістичних оцінок умов майбутнього життя з неадекватно заниженою оцінкою власних можливостей.

Результати дослідження показали, що далеко не у всіх учнів узагалі сформовані життєві плани, а серед наявних спостерігаються нерівномірності.

Специфічними є плани у сфері майбутньої професійно-трудової діяльності, які майже зовсім не пов’язані з офіційними шкільними програмами.

Реалізація планів сліпих старшокласників у більшості випадків орієнтована на віддалену у часі перспективу і пов’язується зі сподіваннями на значну допомогу з боку інших людей, головним чином членів сім’ї. Є підстави вважати вербалізовані учнями цілі життєдіяльності скоріше мріями або навіть фантазіями, ніж дійсно життєвими планами. Цей факт автор дослідження розглядає як псевдокомпенсаторне особистісне утворення внаслідок інтуїтивно наявної невпевненості у власних силах і можливостях.

Плани у сфері матеріально-побутового забезпечення відображають брак економічних знань і відсутність відповідного досвіду. Значна кількість сліпих випускників сподіваються лише на пенсії з інвалідності за досить (занадто) високих запитів щодо майбутнього добробуту. У більшості випадків плани в галузі спілкування з іншими людьми є неадекватно заниженими, а звідси - досить песимістичними, недійовими з погляду намірів самовдосконалення. Нарешті, досить обмежено і пасивно сліпі старшокласники уявляють і, відповідно, планують майбутню діяльність у галузі занять на дозвіллі.

Усі зазначені вище особливості життєвих планів не прямо пов’язані з глибоким дефектом зорової функції, вони опосередковані своєрідністю соціальної ситуації розвитку, яка є типовою для сліпих в умовах спеціальної школи-інтернату й об’єктивно перешкоджає становленню їх активності, самостійності як свідомих і відповідальних суб'єктів власної життєдіяльності.

Основою особистості є діяльність, яка реалізується у сукупності її суспільних за своєю природою ставлень до світу.

Ставлення як психологічна категорія виражає особистий досвід людини і внутрішньо визначає її особисті дії і переживання.

Саме ставлення до всіх боків дійсності, характерне для свідомої особистості і формується в онтогенезі під впливом зовнішніх подразників, які надходять до неї через систему аналізаторів.

Ставлення відображаються в характері поведінки людини. Виділяють ставлення до праці, навчання, колективу, до вчинків, до себе.

Самоусвідомлення лежить в основі самоставлення особистості, включає образ “Я” та поведінкову реакцію, викликану цим образом.

Тоді, коли індивіду внаслідок певних причин не вдається реалізувати себе у зазначених напрямах самоусвідомлення, спостерігається так звана дифузність ідентичності (за Е. Еріксоном). Тобто людина прагне якомога триваліше залишатися у тому стані, в якому відчуває себе найкомфортніше, тому що вона не підготовлена до нових випробовувань життя. Саме такі явища дуже часто спостерігаються у випускників шкіл-інтернатів.

Структуру людської самосвідомості утворюють власне ім’я, самооцінка, уявлення про себе як представника певного кола, очікування визнання оточуюченням, уявлення про себе у часі (в минулому, тепер та в майбутньому), ставлення до себе.

Самоставлення як провідний компонент спрямованості особистості, досягає апогею свого розвитку в підлітковому віці. Саме в цей період у самосвідомості виникають протиріччя, особливо загострені зоровою депривацією. В цілому ряді випадків вони провокують приховані та явні конфлікти у спілкуванні, сприяють зростанню занепокоєння, напруги, відчуття непотрібності, відчаю, засвоєння інвалідами неадекватного ставлення до порушення зору, а у поведінці ведуть до агресивності, відмови від діяльності.

В тифлопсихології дослідження, проведені В.М.Сорокіним, В.М.Лук’яновою при вивченні особливостей виникнення “образу- Я” у слабозорих підлітків, привели до висновків про необхідність його паралельного розгляду з внутрішньою картиною дефекту (ВКД) та супроводжуючої поведінкової реакції. ВКД веде до серйозних наслідків в формуванні особистості підлітків із зоровою депривацією, а саме, установки на інвалідність, акцентуацій, дисморфофобії.

Дослідження, санкт-петербурзькиих вчених6 під час вивчення особливостей ставлення до себе і свого дефекту зору в осіб, які втратили зір в дорослому віці показали декілька таких типів. Спостерігається пряма залежність виникнення типів ставлення до власного дефекту від виникнення після втрати зору ВКД. Автори, характеризуючи ці типи використали психіатричну термінологію, відмічають їх подібність до акцентуацій, що пояснюють наявністю застрівання особистості на власній проблемі, але дають їм відмінну від акцентуацій характеристику і зауважують, що визначені ними типи не означають наявності якоїсь хвороби. Це суто умовні назви.

1. Гармонійний тип. Твереза оцінка свого стану і своїх можливостей без схильності перебільшувати їх тяжкість і без підстав все бачити в похмурому вигляді, але водночас інвалід не демонструє і не недооцінює свого становища. Виявляються прагнення в усьому сприяти реабілітологу або психологу. Небажання обтяжувати інших проблемами догляду за собою, прагнення до самостійності, вміння переключити свої інтереси на доступні сфери життя. Інвалід не знімає з себе турботи і відповідальності за своїх близьких.

2. Тривожний тип. Постійні занепокоєння і навіюваність про погіршення свого стану, особливо, якщо є залишковий зір (боязнь осліпнути). Спостерігаються постійний пошук нових способів лікування, прагнення додаткової інформації про своє захворювання, можливі ускладнення. Особам цього типу більше подобається слухати інших, ніж розповідати про свої негаразди. Фон настрою постійно тривожний і пригнічений.

3. Іпохондричний тип. Зосередження на неприємних переживаннях. Прагнення постійно розповідати про них оточенню з тенденцією до перебільшення справжніх труднощів. Сліпота у свідомості таких інвалідів асоціюється зі станом загальної недуги, здатної виявлятись в усіх сферах. Спостерігається поєднання бажання пройти курс реабілітації з невірою в успіх. Упевненість в тому, що він (інвалід) тяжко хворий, примушує витрачати багато часу на відвідування лікарів різного профілю.

4. Меланхолійний тип. Надзвичайна пригніченість, невіра в можливість що-небудь зробити. Депресивні висловлювання і суїцідальні думки. Песимістичний погляд на все навколо. Невіра у свої сили навіть за досить сприятливих умов.

5. Апатичний тип. Повна байдужість до своєї долі, до результатів реабілітації. Пасивне підкорення. Втрата інтересу до всього, що раніше хвилювало.

6. Неврастенічний тип. Поведінка за типом "дратівливої слабкості". Часті спалахи гніву, особливо за невдач, які відбиваються на близьких. Подібні спалахи емоцій здебільшого закінчуються каяттям і слізьми. Непереносимість больових відчуттів. Нетерпимість.

7. Обесивно-фобічний тип. Тривожна навіюваність перш за все стосується побоювань нереальних, маловірогідних невдач у житті, на роботі, в сімейних стосунках. Удавані побоювання хвилюють більше, ніж реальні. Захистом від занепокоєння стають прикмети і ритуали.

8. Сенситивний тип. Надзвичайна стурбованість можливим несприятливим враженням, яке інвалід може справити на оточення. Побоювання, що оточення почне його уникати, вважати неповноцінним, зневажливо ставитись, поширювати плітки і несприятливі відомості. Побоювання стати тягарем для близьких.

9. Егоцентричний тип. Прагнення виставити напоказ близьким і оточенню свої ускладнення та переживання з метою повністю оволодіти їх увагою. Вимога виняткової турботи – всі повинні покинути свої справи і займатись лише ним. Розмови оточення швидко переводять на себе. В інших людях, які перебувають в подібному становищі вбачають лише конкурентів, стосунки з ними мають напружений характер. Постійне бажання демонструвати своє особисте становище в плані власного дефекту.

10. Ейфоричний тип. Необґрунтовано підвищений настрій, переважно награний. Зневажливе, легковажне ставлення до свого стану. Надія, що все саме по собі обійдеться. Бажання отримувати від життя "все", незважаючи на інвалідність. Легкість порушення режиму і дисципліни.

11. Агнозичний тип. Активне відкидання думок про сліпоту та її наслідки. Відмова від реабілітації, використання тростини, влаштування на роботу, спілкування з іншими інвалідами за зором. Бажання обійтись власними силами і засобами.

12. Ергопатичний тип. "Заглиблення в роботу". Навіть при тяжкій хворобі та стражданнях прагнуть продовжувати роботу. Працюють з озлобленням, з ще більшою запопадливістю, ніж до інвалідності, роботі віддають весь час. Саме в ній ніби забуваючи свої переживання. Найчастіше замкнуті, не люблять говорити про свої почуття, не проявляють особливого інтересу до переживань інших.

13. Паранояльний тип. Впевненість, що інвалідність – результат чийогось злого наміру. Вкрай підозрілі до оточення, особливо лікарів, персоналу школи або реабілітаційного центру. Висловлюють постійні обвинувачення на їх адресу, у зв’язку з чим спостерігаються часті конфлікти з оточенням. Саме цьому типу властива оцінка сліпоти перш за все як несправедливості з одночасним жорстким поділом людей на "МИ" – незрячі і "ВОНИ" – зрячі. Прагнення обстоювати ідею принципової неможливості розуміння зрячими інвалідів, про зневажливе ставлення зрячих до сліпих. Вони вкрай нелагідні, внаслідок постійної боротьби "за справедливість"7.

Визначені типи ставлення до свого дефекту описані в загальному вигляді. В реальному житті може йтися про поєднання окремих типів з переважанням одних над іншими.

Наведені вище дані, свідчать про наявність значних психологічних своєрідностей виникнення та сформованості "образу Я", пов'язаних із зоровою депривацією.

Сліпота та слабозорість як психологічне явище багаторівневі. В тифлопсихології виокремлюють діляють фізіологічний, психологічний та соціально-психологічний рівні впливу порушень зору на особистість.

Фізіологічний рівень становить зміни в будові та функціонуванні зорового аналізатора, своєрідність протікання нервових процесів у корі великих півкуль мозку. Психологічний рівень встановлює вплив сліпоти на протікання психічних процесів, станів та властивостей особистості. Соціально-психологічний рівень сліпоти включає характер змін відносин у мікро- та макросередовищі.

Вивчення психологічного та соціально-психологічного рівнів сліпоти зумовило висновок тифлопсихологів про можливість виникнення у людини установки на інвалідність

В основі установки на інвалідність лежить сформованість переконання дитини про те, що сліпота або слабозорість - перешкода, яку неможливо подолати. Формується “образ Я” як інваліда (причому хлопці більш піддатливі цій установці, ніж дівчата). За рівнем сформованості установки на інвалідність виокремлюються три групи дітей: з вираженою установкою; з помірно вираженою установкою; та зі зниженим її рівнем. Установка на інвалідність викликає атипову поведінку і призводить до того, що дитина сконцентровується на своїх переживаннях. Зміст цих переживань досить різний. Можливе власне знецінення (“Кому я такий потрібний?!”, “Що я можу?! і т. ін.). Надалі закінчення школи призводить до розпаду старих міжособистісних зв'язків. Розпад цих зв'язків відбувається швидше, ніж утворення нових. У свідомості починає формуватись новий образ себе: “Я незрячий”. Він формується дуже хворобливо: “не можу навітсобі уявити, що я сліпий”. Незрячому здається, що на вулиці всі на нього дивляться, тому соромиться брати в руки тростинку. Думають, що без тростини ніхто і не здогадається, що він незрячий. (“Люди будуть дивитись, що я такий здоровий ходжу з тростинкою”.) Вихід на вулицю також стає ускладненим, хоча раніше, коли незрячий був дитиною, він виходив не соромлячись. У людини виникає напруженість, сором'язливість з приводу своєї сліпоти. Така форма боязні соціального оточення частіше зустрічається у молодих людей, проходить з віком. Незрозумілий зовнішній образ власного “я”, змушує людину з порушеним зором імітувати поведінку зрячо людини. Завдання психолога - встановити саме той період, коли у підлітка виникли подібні проблеми, і роз'яснити помилковість уявлення про те, що незрячий є центром уваги.

Іншою формою самоусвідомлення, подібною до попередньої, є сприймання дефекту зору як косметичного дефекту. Ця форма напруження виникає в підлітковому віці і також може обмежити поведінку людини, вона зустрічається переважно у дівчат. Підлітку здається, що оточенню неприємно на нього дивитись, розмовляти з ним, стояти поруч. Подібне явище отримало назву дисморфофобія. Такий стан може бути досить тривалим, стійким і глибоко прихованим. Дитина часто плаче, не пояснюючи причин. При цьому дуже знижується рівень самоповаги і самооцінки, дитина починає активно уникати контактів з оточенням. Подолати цей страх дуже складно. Психолог повинен пам'ятати, що дисморфофобія може стати серйозною перешкодою для налагодження подальшого життя підлітка. Вчителям і психологу треба бути дуже обережними в оцінці зовнішності підлітка, навіть необразливі жартівливі висловлювання з приводу зовнішності підлітка можуть стати психотравмуючими. Дисморфофобія, викликаючи дуже сильне напруження в міжособистісному спілкуванні, може сприяти досить стійким і сильним побоюванням стосовно оточення. Схема виникнення таких побоювань досить проста. З погляду незрячої людини, оточення відчуває неприємні емоції в процесі спілкування з нею. Тому вона сама уникає контактів, будь_яка спроба незнайомого оточення вступити з нею в контакт здається їй підозрілою. Так виникає страх сторонніх. Навіть пропозиція допомогти на вулиці при переході дороги викликає побоювання, вона відмовляється від допомоги, хоча і потребує її.

Наведені вище дані, свідчать про наявність значних психологічних особливостейй виникнення та сформованості "образу Я", пов'язаних із зоровою депривацією.

Вивчення впливу глибоких порушень зору на розвиток структурних компонентів особистості залишається актуальною проблемою сучасної тифлопсихології, оскільки такі знання є базисом для створення системи корекційного впливу в процесі навчання та виховання сліпих та слабозорих дітей.