1.2. Проблема типізації та класифікації стилів сімейного виховання

Сімейне виховання – це одна з форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані виховні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту. Сімейне виховання відбувається в процесі життя – у відносинах близькості, у справах і вчинках, які здійснює дитина. Зі своїх стосунків із батьком і матір’ю вона засвоює перші обов’язки перед суспільством. У сім’ї дитина рано привчається до праці. Саме в сім’ї вона спостерігає й відчуває почуття любові до батьків і сама одержує від них цю любов і ласку.

На процес формування особистості дитини визначальний вплив має стиль сімейного виховання. Стиль виховання – спосіб, метод виховання, типова для батьків система принципів і норм, індивідуальних особливостей впливу на дітей. Іншими словами, «стиль виховання» є сукупністю настанов та відповідної поведінки, яка стосується не конкретної дитини, а характеризує ставлення до дітей взагалі [7, с. 29].

Варто відзначити, що поняття «батьківське ставлення», «батьківські настанови», «батьківська позиція», «стиль виховання», «стиль взаємодії» є словами-синонімами, оскільки всі вони відображають методи, принципи, прийоми виховного процесу та ставлення до дитини в цілому [13, с. 225].

Стиль батьківсько-дитячих стосунків виступає важливим компонентом результативності виховної діяльності батьків. Найбільш вагоме дослідження типів ставлення батьків до дітей здійснено Д. Бомрід. На її думку, для того, щоб оволодіти мистецтвом виховання, потрібно навчитися збалансовано проявляти ступінь контролю за дитиною і духовної теплоти [35, с. 56].

Отже, однією з відмінностей сімейного виховання від суспільного є емоційна форма відносин між батьками та дитиною. У літературі (А. Варга, Е. Волкова, В. Ерніязова та ін.) виділяють наступні критерії аналізу дитячо-батьківського ставлення: ступінь емоційної близькості, теплоти батьків до дитини (любов, прийняття, тепло або емоційне відторгнення, холодність) і ступінь контролю за її поведінкою (високий – із найбільшою кількістю обмежень, заборон; низький – із мінімальними заборонами).

Батьківський контроль та теплота впливають на прояв дітьми агресії й просоціальної поведінки, формування Я-концепції, інтерналізацію моральних цінностей і розвиток соціальних навичок. Е. Маккобі говорить, що ступінь контролю батьків за діями дітей змінюється відповідно до того, як ті, стаючи дорослішими, набувають навиків самоконтролю і відповідальності за свої вчинки. Теплота й емоційна підтримка з боку батьків є надзвичайно важливою для розвитку відносин з дітьми для того, щоб викликати у них аналогічні почуття. Такі відносини полегшують взаємодію між батьками і дітьми навіть у тих випадках, коли необхідно проявити волю [36, с. 174].

Як правило, сам стиль визначається в сім’ї системою виховання, що поєднує об’єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і завдань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити у взаєминах з дітьми. Своєрідність поєднання батьками соціальних сподівань (очікувань) вимог і контролюючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання.

Для вивчення можливих відносин між дорослими й дітьми в сім’ях, як стверджує А. Варга, необхідно знати існуючі стилі батьківського ставлення до дітей. Батьківський стиль – узагальнені, характерні, ситуаційно неспецифічні способи спілкування даного батька з даною дитиною, це образ дій стосовно дитини [30, с. 34-35].

Авторитарний виховний стиль (в основі – тактика диктату) означає пригнічування почуття гідності, ініціативи, самостійності одними членами сім’ї (найчастіше дорослими) у інших. Жорсткі накази, примус, свавілля батьків призводять до значних порушень у формуванні особистості дитини. Як свідчать дослідження, погрози, насильство, тиск викликають у відповідь грубість, спалахи агресивності, брехливість, лицемірство, навіть відверту ненависть. Якщо батькам чи іншим значущим дорослим вдається зламати опір дитини, то водночас вони ламають і важливі якості особистості, на які, власне, немає запиту в даних умовах і розвиток яких стає неможливим.

Авторитарний стиль проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім’ї (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів. Безоглядна авторитарність батьків, яка супроводжується систематичним ігноруванням інтересів і ставлення дитини, позбавленням її права голосу при вирішуванні питань, які мають до неї безпосереднє відношення – усе це гарантія серйозних невдач у формуванні особистості дитини [6, с. 33].

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) передбачає не лише батьківську підтримку й допомогу дітям в їх окремих справах, а й взаєморозуміння, взаємоповагу дітей і батьків, установлення партнерських на паритетних основах взаємин, заснованих на співчутті, співпереживанні, відповідальності за наслідки власної активності [3, с. 24].

Демократичний стиль сімейних стосунків в основі має опосередкованість міжособистісних стосунків у сім’ї спільними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й моральними цінностями. Розуміння співробітництва як тактики виховання не зводиться лише до орієнтації батьків на допомогу й підтримку дітей у їхніх окремих справах (навчання, ускладнення у взаємодії з оточенням, набуття трудових чи спортивних навичок) та участь дітей у домашній праці (посильні прибирання, походи за покупками, доглядання молодших дітей), хоч це і суттєвий бік спільної діяльності дітей і дорослих.

Ліберальний стиль (тактика невтручання) – система міжособистісних відносин у сім’ї будується на визнанні (доцільності) незалежного існування дорослих і дітей. Батьки як вихователі, за даним типом взаємин, найчастіше ухиляються від активного позитивного втручання в життя дитини. Їх більше приваблює комфортне співіснування з дітьми, яке не потребує глибоких душевних переживань. За таких умов дитина стає емоційно байдужою до інших, яскраво виявляється егоцентризм, індивідуалізм, а сім’я для неї – лише необхідна формальність. Ліберальний стиль має за основу пасивність батьків як вихователів [9, с. 17].

Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові) полягає у тому, що батьки власними зусиллями, працею намагаються задовольнити всі потреби дитини, відгороджуючи її від будь-яких турбот, складностей тощо. Відтак дитина, яка штучно позбавлена можливості виявляти себе в досягненні певних результатів, відповідати за наслідки своїх дій тощо, зростає інфантильною, безпорадною, безініціативною, уникає відповідальності за певні дії, рішення [15, с. 11].

Домінуючою характеристикою людини, що зростає в умовах потурального стилю, є егоцентризм. У ставленні до людей, які її оточують, діє настанова: кожен, хто не ставить за мету задовольняти її потреби – егоїст, людина небажана для подальшого спілкування, навіть ворожа.

За таких умов штучного дистанціювання від зусиль і відповідальності дитина виростає млявою і байдужою до всього, що не стосується її особистісних інтересів. Вона залишається некомпетентною й безпорадною у розв’язуванні питань, що стосуються безпосереднього задоволення її потреб, а тим більше загальних проблем сім'ї. Інтегральним підсумком такої тактики сімейного виховання є інфантилізм дітей, їхнє прагнення уникати відповідальних рішень і видів активності, які потребують від людини мобілізації фізичних і особистісних зусиль [14, с. 39].

Виділяють також нестійкий стиль виховання, для якого характерний непрогнозований перехід батьків від одного до іншого стилю ставлення до дитини. Такі «перепади» народжують недовіру до батьків, відчуженість, формують настанови реагувати не на зміст звертань, вимог, а на форму. Для задоволення своїх індивідуалістичних потреб діти намагаються використати ситуативно-сприятливий емоційних фон стосунків з батьками [18, с. 45].

Таким чином, лише демократичний стиль батьківського ставлення до дітей визнається продуктивною тактикою сімейного виховання.