27.Час як вічність і як минущість. Феномен часу й проблема безсмертя.

Вперше проблема розрізнення часу як вічності або “безконечного часу” та часу як хроноса або історичного часу виникає у грецькій філософії. Часові уявлення ще перебувають під виразним впливом міфології: стародавні греки сприймають і переживають світ переважно не у категоріях зміни або розвитку, а у категоріях одвічного виникнення та зникнення, становлення, здійснюваного в окреслених межах упорядкованого космосу.

На думку Платона, по-перше, час не протиставляється вічності, час є її “подобою”; по-друге, час є творінням і був не завжди; по-третє, вічний лише “образ”, “подоба”, тобто час не вічний і на відміну від нерухомої вічності час рухається за законом числа.

Час у Арістотеля – це число або міра руху, розглянутого через відношення “раніше – пізніше”. Аналіз зв’язку поняття часу з поняттям руху, розкриття змісту терміну “тепер” насичують концепцію Арістотеля не тільки глибоким філософським, але й фізичним сенсом, позаяк час розглядається у тісному зв’язку з фізичними процесами, передовсім процесами руху й зміни.

Августин, котрому належить найбільш завершений виклад історії раннього християнства, дає інтерпретацію категорії часу крізь призму інтересів і цінностей людини. Абсолютна трансцендентна залежність творення від творця, земного світу людини від бога зумовила розтин часу на вічність як позачасне буття бога та тимчасове існування земного світу.

Людина постійно звертається до вічності, намагаючися видертися з полону конечності, нацюхвилинності буття, знайти у ньому позачасове, вічне як виправдання й обгрунтування свого існування. Таким чином, щоб зрозуміти зв’язок минущого й вічного, необхідно наголошувати не на їхній відмінності, а на їхньому збігові, на їхньому зв’язку. Час – не зовнішня оболонка вічності, а якась “внутрішня доба самої вічності” (М. О. Бердяєв).

Проблема смерті й безсмертя завжди була й залишається предметом філософської та релігійної думки, наукових досліджень

філософ Епікур (341-270 до н. е.) писав, що найстрашніше зло — смерть — не має до нас жодного стосунку, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують1.

У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння й вічне блаженне життя праведників.

А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б. Спіноза, виражаючи настрої своєї епохи, писав: "Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя".

З другої половини XIX ст. і в XX ст. поширюються філософські вчення, які ставлять проблему смерті й трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць.

Усвідомлення своєї конечності — сумна перевага людини перед тваринами. Виникнувши на певному етапі життя (зазвичай ще в юності), це усвідомлення, як би воно не приглушувалося й не витіснялося, вже назавжди залишається й надає особливого забарвлення всьому переживанню свого буття. Адже той, хто знає про смертність, не може жити, відчувати, діяти так, як міг би безсмертний.