4. Університети Західної Європи, Америки, Азії, Росії

Система навчання зберігала наступність від античності. Особливо яскраво це можна прослідкувати на прикладі Візантії. Освіта будувалася на семи вільних мистецтвах. Без достойної освіти не можна було досягти хорошої посади навіть шляхетній людині. Велика увага приділялась математичним дисциплінам і логіці. Граматика вважалась матір'ю всіх наук. Крім граматики, філософії, риторики, логіки, вивчались: арифметика, музика, геометрія, астрономія.

Наприкінці десятого і на початку одинадцятого століть починається підйом середньоосвітніх шкіл, розширюється мережа університетів. Вони приходять на зміну старим центрам античної освіти. Щоправда, як і раніше, особливо у Візантії, велику духовну та наукову роль відіграють Афіни і Олександрія. Язичницькі центри освіти невдовзі згасають. Гине в пожежі Олександрійська бібліотека; за наказом імператора Юстиніана закривається.

У Константинополі в IX ст. відкривається Магнаврська вища школа, а в 1045 р. – перший університет. Вищі школи і університети створюються у Парижі, Болоньї, Палермо, Монпельє, Оксфорді, Салерно та інших містах Європи.

Навчання у школі проводилося не національними мовами, а латиною, не розмовною грецькою, а мовою Демосфена, Аристотеля і Фукідіда.

Не було поділу школи на початкову, середню і вищу. Підручників не було. Предмети вивчалися уривками, описово. Центрами навчання ремесла в містах були цехи.

Виникнення вищих шкіл і університетів надало можливості здобути більш глибокі й систематичні знання з богослов'я, філософи, астрономії, медицини, хімії, математики. Університети створювалися за наказами правителів або Папи, мали відносну автономію та незалежність.

З розвитком шкіл і університетів інтенсивно тривав процес формування світської інтелігенції.

З XIV ст. у виробництві книг широко став вживатися папір, до цього – дорогий пергамент. Книга стає більш дешевою і тим самим більш доступною.

У ХII – ХV ст. з'являються численні бібліотеки при кафедральних школах і університетах, багато з яких збереглося до наших днів.

До XIII ст. все більше розвивається інтерес до дослідного знання. Так, Роджер Бекон досягає значних результатів у оптиці, фізиці, хімії. Збагачуються географічні та історичні знання європейців, удосконалюються географічні карти, укладаються географічні атласи.

Культуру середньовіччя довгий час розглядали як чисто релігійну, її освітній та науковий аспекти описувалися цілою низкою дослідників негативно. Однак система пріо­ритетів і цінностей середньовіччя є не менш оригінальною, значимою та закономірною для сучасної людини, ніж культурні досягнення інших епох.

В останні роки кількість вищих навчальних закладів, названих університетами, невпинно зростає. Переважно, це не нові, щойно відкриті ВНЗи, а старі (іноді дуже старі) навчальні заклади, які поспішно перетворені в університети. Втім, як правило, таке перетворення не можна назвати необґрунтованим: мова йде про інститути, які мають широкий і багатогранний профіль підготовки спеціалістів, накопичили величезний досвід педагогічної (а часто і наукової) діяльності та об'єднали у своїх стінах колектив висококваліфікованих викладачів. Цей процес загалом відповідає стрімкому зростанню університетських центрів, починаючи з XIII ст., який проходив у Європі, а з XIX ст. – і у Сполучених Штатах Америки.

Бурхливе зростання кількості університетів у світі, яке ознаменувало кінець XX ст., не є випадковим. Цей процес було закладено ще два з половиною століття тому (і навіть раніше) видатними просвітителями і далекоглядними політиками.

Сьогодні слово «університет» має значення, утворене від слів «universistas literarum» («сукупність наук»), що логічно і дійсно відповідає багатобічності університетської освіти. Але історично слово «університет» має інший зміст: воно говорить не про універсальність наук, що викладаються в ньому, а про корпоративну структуру університетів, яка ґрунтується на принципі самоврядування. Корпорація або товариство професорів і студентів має назву «universistas studentium».

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя і пов'язана зі збільшенням та зміцненням міст, потребами міської економіки і культури.

Перші університети Європи були відкриті у Північній Італії. У 1158 р. із юридичної школи утворився найстаріший Булонський університет, потім виникли університети у Падуї (1222 р.), Неаполі (1224 р.) і Римі (1303 р.).

Дещо пізніше Булонського виникли перші університети у Франції та Англії: у Парижі (1200 р.), у XII ст. – у Оксфорді та Кембриджі (1229 р.).

Протягом XII – ХVIII ст. нові університети зароджують­ся на інших територіях Європи.

Перші слов'янські університети з'явилися у Празі (Карлів університет, 1348 р.) і Кракові (Ягелонський університет, 1364 р.).

Трохи пізніше були відкриті перші німецькі університети – Гейдельберзький (1385 р.) і Кельнський (1388 р.).

У США розвиток університетів і рівень університетської освіти довгий час відставали від європейських.

До війни за незалежність у Північно-Американських колоніях Англії (1775 – 1783 рр.) було засновано 9 коледжів (Гарвардський у 1636 р., Вільяма та Мері у 1693 р., Йельський – у 1701 р. та ін.), які були по суті своїй привілейованими середніми школами. І лише у XIX ст. вони перетворилися в університети.

У першій половині XIX ст. почали створюватися коледжі типу університетів (Вірджинський – у 1824 р., Мічиганський – у 1837 р., Каліфорнійський – у 1868 р. та ін.).

У країнах Латинської Америки університети були засновані в період іспанського колоніального панування (в Сан-Домінго – у 1538 р., в Мехіко – у 1551 р. тощо).

У країнах Азії та Африки університетів сучасного типу майже не було аж до XX ст. Винятками були нечисленні університети, відкриті британською колоніальною владою в Індії (Калькуттський, Мадрасський, Бомбейський, 1857 р.).

Наприкінці XIX ст. університети виникли й у деяких країнах Сходу, які зберегли державну незалежність. Так, у Японії в 1877 р. було відкрито Токійський університет, а в 1897 р. – університет у місті Кіото.

У 1898 р. засновано Пекінський університет у Китаї. Історія університетської освіти в Росії починається з останніх років епохи Петра І. На межі 1720 і 1721 років філософ Вольф у процесі листування з імператором Росії висловив основні організаційні принципи майбутніх російських університетів.

У 1724 р. лейб-медик Блюментрост за вказівкою Петра довів до відома народу регламент устрою в Росії вищої навчальної освіти – Академії наук, університету і гімназії. Передбачалося, що в університетах буде три факультети: юридичний, медичний і філософський, на яких повинні читатися лекції з математичних і гуманітарних наук. Оскільки на той час власних професорів Росія не мала, велися переговори з іноземними вченими.

До Росії приїхали математики Даніїл та Микола Бериуллі, історик Байєр, астроном Жозеф Нікола Деліль, ботанік Буксбаум і деякі інші.

Академію наук Росії було засновано 12 (23) січня 1724 р. у Петербурзі за наказом Петра І.

28 січня (8 лютого) Петром був підписаний проект академії, а її відкриття відбулося наприкінці 1725 р., проте заняття в академічному університеті почалися лише у 1726 р., оскільки бракувало підготовлених студентів.

За вказівкою нових академіків, з закордонних університетів особисто були запрошені відомі студенти, які призначилися ад'юнктами в новій академії. Крім того, були викликані російські студенти, котрі навчалися в німецьких університетах. На 17 професорів у той час припадало всього 8 студентів.

У 1731 р. Російський Сенат наказав зайнятися вербуванням студентів для академічного університету із різних навчальних закладів : Олександро-Невської семінарії, Слов'яно-греко-латинської академії, Новгородської семінарії.

Факультетів і кафедр в Академічному університеті не було і напрямок викладання визначався фахом академіків, які читали лекції.

У січні 1758 р. М. В. Ломоносов (у той час він був членом канцелярії Академії наук) звернувся з проханням до президента Академії наук графа К. Г. Розумовського. Повідомлення називалося «Надмірності, хиби і замішання в Академії». У ньому, зокрема, говорилося: «... Університет та Гімназія дуже в худому стані і потребують, щоб Канцелярія більше до них прилежала... нарешті бракує особливих регламентів, інструкцій і штатів для різних департаментів, як для Академічних зборів, для Університету, Гімназії...». Звернення Ломоносова було розглянуто і в березні 1758 р. йому був доручений нагляд за вченою і навчальною частинами академії, у тому числі – за університетом і гімназією.

М. В. Ломоносов енергійно взявся за перебудову університету. Він домігся грошових сум на витрати навчальної частини університету, написав інструкцію для учнів, збільшив їх кількість і поліпшив утримання, завів регулярні іспити. Від кожного із професорів університету вимагалася конкретна, стисла програма його науки. М. В. Ломоносов склав новий регламент, а також штат для університету та гімназії. Він наполягав на покупці особливого будинку для розміщення університету. Протягом першого року ці заходи дали позитивні результати, і на початку 1760 р. «університет і гімназія були віддані в повне завідування Ломоносову без усякого стороннього втручання».

14 липня 1754 р. І. І. Шувалов подав до Сенату проект про заснування в Москві університету з двома гімназіями. Детальний план створення університету і його штатного розкладу були складені М.В.Ломоносовим і отримані І. І. Шуваловим 19 липня 1754 р. Сенат схвалив проект про заснування Московського університету, і 22 серпня 1754 р. його рішення було відправлено на затвердження імператриці Єлизаветі Петрівні. 12 січня (23 січня за новим стилем) 1755 р., після декількох місяців підготовчих робіт відповідний указ було підписано імператрицею. Кураторами Московського університету були призначені І. І. Шувалов, Л. Л. Блюментрост, а директором – А. М. Аргамаков.

На прохання І. І. Шувалова з академічного університету на викладацьку роботу до Москви були призначені учні і вихованці М. В. Ломоносова – магістри М. М. Поповський, Ф. Я. Яремский і А. А. Барсов. У березні 1755 р. вони прибули до Москви і стали першими викладачами гімназій та університету. Академія наук взяла активну участь у створенні наукової та навчальної баз Московського університету – бібліотеки, фізичного кабінету тощо.

Офіційне відкриття Московського університету відбулося 26 квітня 1755 р. і було приурочено до річниці коронації імператриці. Примітне, що дати указу Петра про заснування університету в Санкт-Петербурзі та указу Єлизавети про відкриття університету в Москві збігаються – це 12 (23) січня. Згідно до історичних подій того часу, І. І. Шувалов розглядав цей акт як подарунок своїй матері Тетяні до дня її іменин 14 (25) січня. У наступні роки Тетянин день став (і понині є) святом усіх студентів Росії.

Університет мав три факультети (юридичний, медичний, філософський) і дві гімназії (для дворян і різночинців). Восени 1755 р. університет і гімназії були укомплектовані учнями. За розпорядженням Синоду з московської Слов'яно-греко-латинської академії і різних духовних семінарій були направлені до університету 30 студентів. Крім того, до гімназії було прийнято 100 стипендіатів і учнів, які навчалися за власні кошти. За своїм соціальним складом студенти першого прийому були, головним чином, різночинцями; дворянська молодь неохоче йшла до університету, віддаючи перевагу гімназії, де можна було одержати необхідні загальноосвітні знання.

Перші студенти із дворян, які закінчили гімназію, з'явилися до університету лише в 1759 р., але їх кількість, у порівнянні з різночинцями, була незначною.

У перші роки діяльності Московського університету в його стінах навчалися діти всіх прошарків населення, крім кріпаків. Проходження повного курсу університетської освіти займало сім років.

Першими професорами, підготовленими в Московському університеті, були філософ і математик Д. С. Анічков, географ Х. А. Чеботарьов, фізик П. І.Страхов та ін.

З перших років свого існування Московський універси­тет самостійно створював і розвивав науково-експери­ментальну базу викладання.

У 1756 р. почала працювати університетська бібліоте­ка, були підготовлені фізичний і мінералогічний кабінети, а також хімічна лабораторія.

Велику популярність придбала видавнича діяльність університету. Вже з 1756 р. у друкарні університету почала видаватися газета «Московські вєдомості». 3 1779 по 1789 рр. друкарнею керував видатний російський просвітитель, вихованець університету М.І.Новіков.

У другій половині XVIII ст., Московський університет закінчили найяскравіші діячі російської культури – Д. І. Фонвізін, В. І. Баженов та ін.

Перший університетський статут у Росії було затверджено 12 (23) січня 1755 р. «Проект про заснування Московського університету», відповідно до якого університет підпорядковувався Сенату, керувався кураторами, які призначались верховною владою. Колегія професорів складала дорадчий орган при кураторах, а всі дисциплінарні справи вирішував університетський суд.

Проте після смерті М. В. Ломоносова (1766 р.) перший російський академічний університет фактично припинив свою діяльність. Отже, перша спроба створення університету в Росії виявилася невдалою.

У 1782 р. було організовано Комісію про заснування училищ (очолювати її було доручено сенатору Петру Васильовичу Завадовському). У 1787 році комісія уклала «план» майбутніх російських університетів, який являв собою перший російський проект статуту університетів. Але цей проект так і не було реалізовано.

У 1802 р. було засновано міністерство народної освіти Росії. Комісія про заснування училищ перейменована в Головне правління училищ. Міністром був призначений П. В. Завадовський, прихильник ліберальних ідей. Вся імперія була розділена на шість навчальних округів, підпорядкованих особливим попечителям, котрі були в той же час неодмінними членами Головного правління училищ.

У цей час уряд Росії сприяв відкриттю низки нових університетів: Дерптського, Віденського, Казанського, Харківського. У Головному правлінні училищ були розроблені основи нових університетських статутів. Університети були не лише науковими і навчальними закладами – на них до того ж покладалися й адміністративні функції, наприклад, керування навчальними закладами округу.

При кожному університеті повинен був засновуватися педагогічний інститут для підготовки вчителів, а також училищний комітет для керування гімназіями та повітовими і цивільними училищами. Все це і знайшло відбиток у першому загальному університетському статуті, що був прийнятий 5 (17) листопада 1804 р. Проект статуту був запропонований відомим громадським діячем В. Н. Каразіним.

Основні положення цього статуту були такими.

Університет визначається як «вищий навчальний заклад», у якому «готується юнацтво для вступу до різноманітних звань державної служби»; поруч з цими практичними цілями університету ставиться в обов'язок проводити наукову діяльність і поширювати наукові знання; статут наказує, щоб щомісяця проводилися збори Ради, власне, вченого характеру, на яких професори «обмірковують твори» нові відкриття, досліди, спостереження і дослідження»; в університетах повинні бути засновані наукові і літературні товариства, організовані конкурси, встановлені премії; університет складається із чотирьох факультетів або відділень: відділення моральних і політичних наук, відділення фізичних і математичних наук, відділення медичних наук і відділення словесних наук; «академічний стан» складають: ординарні й екстраординарні професори, магістри, ад'юнкти, студенти і вчителі мов, приємних мистецтв і гімнастичних вправ. У статуті докладно формулюються обов'язки професорів: вони повинні «викладати курси кращим і найзрозумілішим чином та поєднувати теорію з практикою у всіх науках, у котрих це потрібно. Професор повинен «поповнювати свої курси новими відкриттями, які мають місце в інших країнах Європи».

Вищим органом керування університету є Рада, яка складається із ординарних і екстраординарних професорів; при обранні до Ради «природні росіяни, потрібні знання і якості що мають, повинні мати перевагу перед чужоземцями».

Рада обирає зі свого середовища терміном на один рік ректора, котрий затверджується найвищим органом влади, є головою Ради і найвищим представником університету.

Навчальними справами відділень (факультетів) відають збори відділень із деканами на чолі; їхні рішення затверджуються Радою університету.

Виконавчим органом університету є правління, яке складається із ректора, деканів і особливого неодмінного засідателя, котрий призначається піклувальником із числа ординарних і екстраординарних професорів.

Правління завідує всією господарською, адміністративною і фінансовою сторонами діяльності університету.

Отже, статут 1804 р. у порівнянні зі статутом 1755 р. встановлював деяку університетську автономію.

Дерптський університет (тепер Тартуський) було створено на базі шведського університету, заснованого в м. Дерпті в 1632 р. під назвою Академія Густавіана; і припинив своє існування в 1710 р. Дерптський університет відновив свою діяльність у 1802 р., а з 1893 р. він отримав назву Юр'євського університету.

Санкціонуючи в 1802 р. відкриття цього університету, царський уряд розраховував готувати тут вірних йому чиновників із середовища остзейського дворянства. Універ­ситет складався із чотирьох факультетів: юридичного, філософського, медичного і богословського (лютеранського).

Першим ректором університету був Георг Паррот. Спираючись на статут 1803 р., що надавав Дерптському університету значно більшу автономію, ніж іншим російсь­ким університетам, професори-просвітителі заснували при університеті педагогічну семінарію, яка готувала вчителів для шкіл Прибалтики, шкільну комісію та інші заклади.

На першому етапі існування університету особливо успішно розвивалися медичні та природничі науки.

Віденський університет. Першу вищу школу в Литві було відкрито в 1579 р., з назвою Вільнюської академії, наділеної всіма університетськими правами і привілеями. Спочатку вона складалася з двох факультетів: богословського і філософського. Останній об'єднував кафедри метафізики, логіки, етики, історії і математики. У 1641 р. академія була поповнена ще двома факультетами: юридичним і медичним. Академія, якою управляв Єзуїтський орден, розвивалася як опорний пункт римсько-католицької церкви в боротьбі проти протестантизму.

У середині XVIII в. разом із падінням впливу Єзуїтсь­кого ордена стала занепадати і Вільнюська академія. У1773 р., одночасно з забороною Єзуїтського ордену в Литві, припинила свою діяльність і академія. Тоді ж була заснована Едукаційна (виховна) комісія, у ведення якої перейшли всі єзуїтські школи, у тому числі і Вільнюська академія. Перебуваючи у системі Едукаційної комісії, академія була реорганізована у Вищу школу Литви з двома факультетами: фізичним, який охоплював також і основні медичні кафедри, та факультетом моральних наук (із теологією і правом). З приєднанням більшої частини Литви до Росії в 1796 р. наказом Павла І Вища школа Литви була перейменована в Головну Віленську школу й одержала новий статут, який значно обмежував її автономію. За новим статутом школа складалася з чотирьох факультетів: фізичного, медичного, філології і мистецтв та факультету права. У 1803 р. її було перетворено у Віденський імператорський університет із новим статутом, який передбачав розширену автономію і збільшене число кафедр. У своєму складі університет мав такі факультети: фізико-математичних наук (10 кафедр), медичних наук (7 кафедр), моральних і політичних наук (10 кафедр), літератури і мистецтва (5 кафедр). Віленський імператорський університет проіснував до 1831 р.

Харківський університет. Думка про відкриття університету в Україні виникла ще в другій половині XVIII в. її висловлював у своїх творах і бесідах про користь просвітництва український поет і філософ Григорій Савич Сковорода. У 1767 р. група сумських дворян намагалася домогтися відкриття університету в Сумах. У 1784 р. така ж спроба була розпочата у Катеринославі, а через два роки – у Чернігові.

З 1765 р. Харків стає адміністративно-політичним центром Слобідсько-Української губернії, а потім і намісництва, які складали величезну частину території України. Місто одвіку було значним культурно-просвітнім центром, й 1726 р. у ньому існував колегіум, із якого вийшли відомі діячі науки і культури: професор і ректор Московського університету М. Т. Каченовський, професор і директор Петербурзького педагогічного інституту Я. В. Толмачов та ін. У 1768 р. у Харкові почало функціонувати Казенне училище, а в 1789 р. – Головне народне і Мале народне училища, які у 1798 р. злилися в одне Головне народне училище. Харківський колегіум і Головне народне училище могли стати більш-менш надійним джерелом студентських кадрів для майбутнього університету.

Всі ці обставини, а також ініціатива передових представ­ників слободсько-українського дворянства, їхня особиста участь коштами і настійні звернення до уряду обумовили відкриття університету в Харкові.

Велика заслуга у відкритті університету належить Василю Назаровичу Каразіну, поміщику села Кручик Слобідсько-Української губернії. Видатний громадський діяч і вчений, який зробив низку відкриттів у хімії та в інших областях науки, В. Н. Каразін на початку XIX ст. служив у департаменті народної освіти і займався упорядкуванням плану освіти в Росії. Використовуючи свою близькість до Олександра І, він спробував домогтися його дозволу на відкриття університету в Харкові. У червні 1802 р. Каразін звернувся з листом до харківського губернського ватажка дворянства, пропонуючи скликати збори дворян, які звер­нулися б до уряду з проханням про відкриття університету в Харкові, і розпочали б збір пожертвувань з цією метою. Але заклик Каразіна підтримала лише невеличка група поміщиків. Однак необхідну суму грошей поступово було зібрано, крім того, університету було надано у дарунок земельну ділянку на околиці міста.

24 січня 1803 р. Олександр І видав указ про відкриття університету в Харкові, але ж перший університет в Україні було урочисто відкрито лише через два роки, 17 січня 1805 р. На думку І. Н. Бороздіна, енергійна діяльність Каразіна і першого попечителя округу – культурного і прогресивного графа Потоцького – сприяла тому, що Харківський університет порівняно швидко зміг розпочати свою діяльність. Викладання в університеті велося іноземними вченими, запрошеними із Німеччини і Франції, які, у більшості своїй, користувалися заслуженою популярністю за межами Харкова. Гіршою була справа з учнями. Недостатність загальної освіти і погане знання іноземних мов заважали навчанню. При відкритті Харківський університет нараховував лише 56 студентів, а у 1812 р. їхнє число зросло до 118.

За статутом в університеті повинні були діяти чотири відділення: словесне, етико-політичне, фізико-математичне і лікарське.

Першим ректором університету став професор російської словесності І. С. Рижський.

Казанський університет. 21 липня 1758 р. було засновано Казанську гімназію. Як відзначалося, ...приводом для заснування гімназії послужило донесення Московського Університету, у якому було сказано, що для розмноження наук в Імперії надобно заснувати, окрім Москви і Петербурга, Гімназії, із яких би молоді люди, котрі показують успіхи свого поняття і навчання, мали б змогу поступати до Московського Університету і Петербурзької Академії для навчання, отримавши у тому місці перші основи. У 1759 р. в Казанській гімназії навчалося вже 111 учнів. Отже, існування Казанської гімназії стало головною причиною, яка спонукала уряд створити на її базі університет.

Указ про відкриття Казанського університету був підписаний 5 листопада 1804 р. Тоді ж був затверджений його статут, а 14 лютого 1805 р. відбулося відкриття університету; 22 лютого були оголошені імена вихованців Казанської гімназії, призначених у студенти. Перших студентів університету виявилося 33, до кінця ж 1805 р. їх кількість збільшилася до 39. Більшість із них (27 осіб) належала до дворянства, а решта – це діти різночинців. Представники податних прошарків до університету не допускалися.

Проте реально університет був відкритий (почав жити за статутом) лише з 1814 р. До цього часу, як пише І. Н. Бороздін, «він був якимось вищим класом місцевої гімназії і, по суті, був підпорядкований волі директора гімназії. Запрошені професори, особливо іноземні вчені, бачили порушення не тільки автономії, але і всяких елементарних основ ученої самодіяльності, тобто університетська рада нічого не могла ухвалити всупереч думці директора; у противному разі йому погрожувало «суворе уселяння від попечителя».

До самого 1814 р. викладання в університеті мало випадковий і розкиданий характер. Не було ані поділу на факультети, ані скільки-небудь строго з'ясованих планів викладання; не було навіть самих необхідних навчально-допоміжних посібників. Сам директор, професор російської історії, читав університетський курс за виданим їм для народних училищ посібником. Подібний загальний характер мали курси і з інших предметів. Були відсутні виборчо-колегіальні органи (ректор, декани, факультетські збори). Лише з 1811 р. гімназію було відокремлено від університету.

4 вересня 1813 р. пройшли вибори на університетські посади. Ректором було обрано І. О. Брауна, а 5 липня 1814 р. відбулося урочисте святкування останнього відкриття університету.

Спочатку в університеті було 4 факультети (відділення), між якими розподілялися 28 кафедр: відділення моральних і політичних наук (7 кафедр), яке стало надалі юридичним факультетом; відділення фізичних і математичних наук (9 кафедр); відділення лікарських (медичних) наук (б кафедр) і відділення словесних наук (6 кафедр).

Санкт-Петербурзький університет. У грудні 1783 р. у Санкт-Петербурзі було засновано Головне народне училище і при ньому Вчительська семінарія. Саме від Учительської семінарії веде свій початок Санкт-Петербурзький університет. Перший набір складав 150 осіб, які закінчили духовні училища. Всі навчальні предмети в Учительській семінарії підрозділялися на фізико-математичні та історичні науки, до останньої відносилась також і природна історія. Упродовж 18 років Вчительська семінарія займалася підготовкою вихователів, а в 1803 р. її було перетворено у гімназію. 16 квітня 1804 р. Учительську семінарію було перейменовано у Педагогічний інститут, в якому було утворено 10 кафедр, викладання здійснювалося професіоналами-професорами, в тому числі і запрошеними з-за кордону. 12 кращих студентів першого випуску було відправлено за кордон для підвищення їхньої кваліфікації.

У 1806 р. професор природної історії А. М. Теряєв звернувся до конференції Педагогічного інституту з проханням розділити курс природної історії на три самостійних курси – мінералогії, ботаніки та зоології. У такому вигляді інститут проіснував до 1816 р., коли було прийнято статут, згідно з яким його було перейменовано у Головний педагогічний інститут. До цього навчального закладу входило три факультети: філософський і юридичний, фізичний і математичний, історичний і словесних наук. Викладання здійснювалося 21 кафедрою. Перший курс на початку 1817 р. зібрав 100 студентів (майже усі вони були випускниками духовних училищ), які закінчили навчання в 1823 р. уже як студенти університету, тому що 8 лютого 1819 р. було видано наказ про перетворення Головного педагогічного інституту в Санкт-Петербурзький університет. Як і Головний педагогічний інститут, університет мав три факультети. Першим ректором університету був професор М. А. Балуг'янський, один із учасників комісії Сперанського з упорядкування Зведення законів Російської Імперії.

Зі сказаного вище випливає, що російські університети мають давню і багату подіями історію. І хоча за віком вони істотно поступаються найстаршим університетським центрам Європи і Латинської Америки, їх традиції освячені довгим розвитком, цілеспрямованими зусиллями, самовідданою працею багатьох поколінь. Історія цих осередків культури тісно переплітається з російською історією.

Практичне заняття 2

План

І. Перевірка засвоєння студентами теоретичних положень з теми заняття:

1. Виникнення друкарства в Україні.

2. Вчительські семінарії, школи, інститути і університети XIX ст.

3. Колегіуми, академії та університети в Україні.

4. Університети Західної Європи, Америки, Азії, Росії.

ІІ. Аналіз та обговорення опрацьованих і оформлених практичних завдань за такою схемою:

ІІІ. Обговорення реферативного повідомлення «Організація науково-дослідної роботи в Україні».

Рекомендована література