2. Вчительські семінарії, школи, інститути і університети XIX ст.

У 60-70-ті рр. XIX ст. поступово формувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60-70-х рр. були створені трирічні вчительські семінарії, які будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій – Коростишевська (заснована в 1869 р.), Херсонська (1871 р.), Аккерманська (1872 р.) і Переяславська (1878 р.).

На західноукраїнських землях учителів для народних шкіл готували вчительські семінарії – Львівська, Чернівецька, Мукачівська і Ужгородська.

Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Перший такий інститут в Україні було відкрито у м. Глухові (1874 р.).

До 1914 року в Україні нараховувалося 26 учительських семінарій і 6 вчительських інститутів.

У другій половині XIX ст. і на початку XX ст. серед прогресивних педагогів України, котрі внесли вагомий внесок у розвиток педагогічної думки, були А. В. Духнович, Н. Ф. Левицький, Т. Г. Лубенець, Б. Д. Грінченко, Х. Д. Алчевська, С. М. Ковалів.

Розвиток капіталістичних відносин в економіці Росії, боротьба прогресивної громадськості обумовили подальший розвиток вищої школи. В Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших спеціалістів стали Харківський, Київський, Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (відкрито у 1875 р.). Спеціалістів для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851 р.), Харківський технологічний інститут (1885 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), академія ветеринарної медицини у Львові (1897 р.) та інші навчальні заклади. Функціонували вищі жіночі курси у Києві (з 1878 р.), Одесі (з 1906 р.), Харкові (з 1913 р.), жіночий медичний інститут у Києві (з 1907 р.).

З ініціативи В. Н. Каразіна у 1805 р. було відкрито Харківський університет. До революції до його складу входило вісім наукових товариств, астрономічна обсерваторія, біб­ліотеки, 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний та юридичний.

Чисельні наукові школи, які з'явились у Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. В університеті навчалися і працювали такі відомі вчені: математики М. В. Остроградський, А. М. Ляпунов, В. А. Сєклов, поет П. П. Гулак-Артемовський, біолог І. І. Мечников, історик М. І. Костомаров, композитор М. В. Лисенко, письменник М. П. Старицький та ін. Харківський університет зіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816 – 1819 р. видавався часопис «Український вісник», у 1824 – 1825 р. – «Український часопис». На основі університету розбудована Академія теоретичних знань (1920 –1921), Інститут народної освіти (192 – 1930), Інститут фахової освіти та Фізико-хіміко-математичний Інститут (1930 – 1933). Медичний та юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Новоросійський університет було засновано з ініціативи М. І. Пирогова в Одесі в 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Після 1917 р. – реорганізований у низку самостійних вузів. З 1933 року має ім'я Одеського. З Новоросійським університетом пов'язана діяльність таких видатних учених, як І. І. Мечников, І. М. Сєченов, А. О. Ковалевський, Е. М. Щепкін, Ф. Успенський, Н. Кондаков, М. Умов, М. Ляпунов та ін.

Ніжинський історико-філологічний інститут було створено у 1875 р. на базі Ніжинського ліцею. Інститут готував учителів класичних мов, російської мови та історії для середніх навчальних закладів. Серед студентів були представники селян, міщан та інших прошарків населення. Закінчили його історик Н. С. Державін, художник Н. С. Самохін, педагог П. К. Волинський та ін. У 1920 р. цей навчальний заклад було реорганізовано у Ніжинський інститут народної освіти.

Варто підкреслити, що з початку XIX ст. у вітчизняній університетській освіті починає набирати силу освітянська тенденція. У першу чергу це пов'язано з концепцією держав­ної політики, де головним завданням вітчизняної вищої школи було визначено підготовку висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарату. У 1809 р. вийшов указ, згідно з яким кожен, хто бажав отримати чин колезького асесора, повинен був «витримати іспит в університеті». Університети поступово втрачають статус «чистої науки», а на перше місце виходить функція керування системою народної освіти, підготовки педагогічних кадрів, інтелектуальної та державної еліти.