logo search
ОНД модулі

3. Колегіуми, академії та університети в Україні

Наприкінці XVII і в XVIII ст. значний вплив на розвиток науки і просвітництва в Україні мав Києво-Могилянській колегіум (у 1701 р. за царським указом він одержав статус і права академії і став називатися Києво-Могилянською академією), яку так названо на честь свого протектора, митрополита Петра Могили. Навчання в ній мало переважно загальноосвітній характер. Курс навчання продовжувався 12 років і ділився на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфіму (молодший клас), граматику, синтаксему і вищі – поетику, риторику, філософію і богослов'я. Студенти одержували філологічну підготовку, знання мов: слов'янської, української, грецької, латинської, польської, опановували поетичне і риторичне мистецтво, вивчали класичну грецьку і римську, і частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію і богослов'я.

Згодом у Києво-Могилянській академії були введені курси російської, французької, німецької та староєврейської мов, алгебри, тригонометрії, фізики, астрономії, архітектури, а в останні роки існування академії – класи домашньої та сільської економіки і медицини. Значне місце приділялося художньому та музичному вихованню слухачів. Київська академія була визначним осередком науки в Україні тих часів. Приймали в академію молодь з усіх прошарків населення. Тут навчалися вихідці з Лівобережжя, Запоріжжя, Західної України, Закарпаття. Щорічно тут одержували знання від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не існувало. Для бідних учнів при Академії існувала бурса. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Завдяки Київській Академії були засновані колегіуми в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Харкові та Переяславі. До цих осередків просвіти в Україні я Академії направлялися викладачі та обслуговуючий персонал певного рівня кваліфікації.

Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у зміцнення культурних зв'язків між Україною, Росією і Білоруссю. Академія зіграла важливу роль у зміцненні культурних зв'язків українського народу з південнослов'янськими та іншими народами. Тут училися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці тощо. Деякі студенти Київської академії, її викладачі отримали освіту у Польщі. Франції, Італії, Англії, Німеччині, Угорщині. Академія підтримувала наукові зв'язки з просвітницькими центрами Кракова (Польща), Галлі та Магдебурга (Німеччина), Константинополя (Османська імперія). Академія зробила значний вплив на організацію та розвиток методів навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема, в Чернігівському (заснований у 1700 р.), Харківському (1721) та Переяславському (1738) колегіумах, які були створені на зразок Києво-Могилянського колегіуму.

Чернігівський колегіум – один із найстаріших навчальних закладів Лівобережної України – засновано у 1700 р. Його фундатором був педагог, релігійний діяч і письменник Іоанн Максимович. Чернігівський колегіум був створений на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з міста Новгород-Сіверського. Навчання у колегіумі тривало 6 років. Викладалися у колегіумі такі загальноосвітні предмети, як латинська і грецька мови, історія, географія, математика, філософія. У 1776 р. заклад було реорганізовано у духовну семінарію, яка проіснувала до 1917 р. Харківський колегіум було засновано в 1721 р. у місті Бєлгороді як семінарію. З 1727 р. колегіум був переведений до Харкова. Тут вивчали граматику, піїтику, риторику, філософію та інші предмети. У 1765 р. при колегіумі були відкриті додаткові класи для світських осіб, яким викладали нові предмети, а саме: російську літературу і мову, математику, інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію, малювання, а пізніше – також фізику та історію. З 1773 р. ці класи виділилися в окреме Казенне училище.

Харківський колегіум був центром просвітництва Слобідської України до початку XIX ст. У колегіумі навчалися представники всіх прошарків населення.

Після відкриття Харківського університету (1805 р.) Харківський колегіум знову перетворився на духовну семінарію.

Переяславський колегіум було відкрито у 1738 році в місті Переяславі (нині – Переяслав-Хмельницький). Основна мета колегіуму полягала у підготовці духівництва для боротьби проти унії та католицизму на Правобережжі. При колегіумі була бурса, де мешкали учні з інших міст і сіл. Термін навчання складав 6 років. Тут викладали російську, латинську, грецьку і польську мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, спів.

У колегіумі навчалися діти духовенства, козацької старшини, міщан, селян. З кінця 80-х рр. XVIII ст. колегіум став називатися семінарією. Після заснування у 1799 році класу філософії, а у 1800 році – класу богослов'я це вже був суто духовний заклад. У 1862 р. семінарія була переведена в Полтаву.

Визначну роль у розвитку науки і освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення.

У договорі 1658 року між Польщею та верхівкою козацької старшини було заплановано відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету. Проте, католицькі ієрархи та феодали розгорнули активну діяльність проти цього плану. Намагаючись випередити можливість відкриття академії на основі Львівської братської школи, вони запропонували заснувати її у Львівській єзуїтській школі-колегіуму. 20 січня 1661 року король Ян Казимир підписав диплом, що надавав Львівському єзуїтському колегіуму «статус академії і титул університету» з правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін та присвоєння вчених ступенів.

Природно, що в той час діяльність Львівського університету визначалася соціальними інтересами та ідеологічними настановами Речі Посполитої. Але як культурно-просвітницький центр, він не міг перебувати в ізоляції від громадського життя, соціальних змін та впливу закордонних університетів. У складній соціальній ситуації народжувалося і зростало перше зерно наукової та педагогічної думки.

Існування університетської освіти, її структура, форми, методи і засоби навчання студентів, керування навчальним процесом обумовлювалися перш за все історично, тобто характером завдань, які стояли перед університетами на окремих етапах їх існування.

З часу заснування і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордена. Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегіуму, що функціонувала як середня школа і входила до структури університету.

В університеті діяло два відділи – філософський та теологічний. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл, які були розроблені наприкінці XIV сторіччя. Відповідно до цих навчальних програм, відділ філософії був начебто підготовчим. Студенти цього відділу протягом двох-трьох років освоювали, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічній інтерпретації. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія та грецька мова. Після четвертого року навчання проходила богословська підготовка. Викладання на обох відділах відрізнялося схоластикою, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Навчання в університеті завершувалося одержанням одного із наукових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Знання, які студенти одержували в університеті, а також методи навчання і стиль педагогічного керівництва мали на меті підготовку войовничих релігійних фанатиків, котрі у своїй майбутній місіонерській діяльності повинні були захищати інтереси Католицької Церкви.

Природно, що студентами університету могли стати лише діти польської шляхти. Лише одиниці, вихідці з народу, приховуючи свою приналежність до православної віри, могли отримати знання в університеті.

Поступове знищення феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII ст., розвиток ідей французьких

просвітителів, революційні відкриття в галузі природничих наук суттєво вплинули на навчальний процес в університеті. Відкрилася кафедра математики. Також були створені фізико-математичний кабінет, астрономічна обсерваторія. Як окремі предмети вивчалися польська, французька і німецька мови, географія та історія.

Ці нововведення вплинули на зміст і якість підготовки студентів. Багато випускників Львівського університету продовжували навчання в Києво-Могилянській академії і згодом стали викладачами Московської академії та Петербурзької семінарії. У той же час встановлюються зв'язки Львівського університету з культурними і навчальними закладами українських земель: Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами, а також з європейськими університетами: Паризьким, Римським, Празьким.

У друкарні університету видавалися праці вчених Києво-Могилянської академії, здійснювався обмін навчальною літературою.

У рукописному фонді Центральної наукової бібліотеки НАН України зберігаються тексти лекцій з філософії, що читалися у Львівському університеті, записи диспутів, які проводилися там у XVII – XVIII ст.

У 1773 році під тиском суспільної думки Папа Римський був змушений прийняти рішення про ліквідацію ордена єзуїтів. Це відбулося через рік після першого переділу Польщі, відповідно до якого західноукраїнські землі стали належати Австрійській монархії.

На захоплених територіях австрійська влада продовжувала ту ж саму політику, що й Польща, але лише у більш «освіченій формі». У планах централізації і германізації численних народів, підкорених австрійською монархією, уряд відводив значну роль організації просвітництва, у тому числі і вищій освіті. Передбачалася реформа трьох австрійських університетів – Віденського, Празького і Львівського. На перший план, перед ними ставилася задача не виховання вчених, а підготовка фахових кадрів – вчителів, суддів і священнослужителів.

У жовтні 1784 року був підписаний диплом про відновлення університетської освіти. Крім факультетів філософського, юридичного, медичного і теологічного до складу університету входила також і гімназія, яка стала базою для комплектування контингенту учнів, а також для педагогічної підготовки студентів.

Досить прогресивним фактом було й те, що зміст багатьох навчальних програм факультетів мав освітянський характер. Незважаючи на те, що навчання переважно велося латинською мовою, окремі предмети викладалися польською мовою. Всі студенти перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, який ще по суті своїй залишався загальноосвітнім, підготовчим. Студенти, котрі одержували філософську освіту, переходили на один зі спеціальних факультетів, де продовжували свою освіту за відповідною програмою.

Особливе значення мало відкриття у 1787 році при Києво-Могилянській академії Українського інституту, мета якого полягала у підготовці вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мав сам факт викладання українською мовою. Український інститут за короткий термін свого існування (до 1808 року) був провідником гуманітарної педагогічної освіти.

На початку XIX ст. в Австрії почалася реформа освіти. Реформа була спрямована на посилення впливу церкви на навчально-виховний процес.

Відповідно до цієї реформи, з 1805 до 1817 рр. Львівський університет став називатися ліцеєм. За своєю структурою і орієнтацією навчального процесу ліцей майже не відрізнявся від існуючих у той час університетів світу. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.

У 1817 році австрійський уряд повертає Львівському ліцею статус університету, йому присвоюється ім'я імператора Франца. Відповідно організація навчального процесу підпорядковувалися вимогам, запропонованим урядом Австрії.

Колоніальний статус Галичини у Австрійській імперії був перешкодою для розвитку освіти, науки та культури. Проте навіть за цих умов, деякі випускники університету і вчені робили все можливе для розвитку досліджень у галузі краєзнавства та гуманітарних наук. Так, вихованець університету І. Могильницкий підготував першу в Галичині граматику української мови.

Під впливом революційних подій 1848 року австрійський уряд почав проводити політику національного маніпулювання. Була зроблена низка поступок українському національному руху. Так, у 1849 році в університеті заснована кафедра української мови і літератури, завідувати якою став український філолог, поет, етнограф та історик Я. Головацький. У цьому ж році його було призначено ректором університету.

Проте австрійський уряд, даючи перевагу в керуванні краєм польській шляхті, підтримував політику полонізації. Це був нелегкий час для Львівського університету: він гірше за всі університети Австрії забезпечувався навчальними посібниками, літературою, мав найменшу кількість викладачів. Такий стан справ університету віддзеркалював вкрай важке становище освіти в Україні у цілому.

У останній чверті XIX ст. на більш, ніж трьохмільйонне українське населення Західної Галичини припадало всього 5 державних шкіл.

У 1809 р. була заснована Київська гімназія, яка згодом (у 1811 р.) отримала статус вищого навчального закладу.

З першої чверті XIX ст. виникли привілейовані навчальні заклади, що впроваджували навчання за курсом середніх та вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. А. Безбородька у Ніжині (заснована у 1820 р.). Після польського повстання 1830 – 1831 р. Кременецький ліцей було анульовано.

У 1834 р. було створено Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відкривалися жіночі навчальні заклади – інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838).

У 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі. Набагато гіршою була справа на Буковині. Тут не було жодного вищого навчального закладу аж до кінця третьої чверті XIX ст. Лише 16 листопада 1874 року рада міністрів Австрії, розглядаючи питання про створення нового університету, зупинила свій вибір на Чернівцях. У 1870 році в Чернівцях була відкрита вчительська чоловіча гімназія, а 7 грудня 1874 року прийшов дозвіл на створення Чернівецького університету.

Фундатори Чернівецького університету мали на меті переробити його в знаряддя національного покріпачення місцевого населення. Мовою викладання в університеті офіційно було проголошено німецьку. Таким чином, інтереси корінного населення і, насамперед, його найбільшої етнічної групи – українців – ігнорувалися.

У Східній Галичині, на Буковині, в Закарпатській Україні на початку XIX ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У Львівському університеті викладання велося польською, у Чернівецькому університеті – німецькою, а з 1920 – румунською мовами.

Університети України у XX ст. На початку XX ст. створюються вищі навчальні заклади для жінок. Так, у 1903 р. в Одесі з ініціативи професорів Новоросійського університету Н. Н. Ланге, Е. М. Щепкіна та ін., були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 р. у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-математичним факультетами. У 1908 – 1910 рр. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами. Останній пізніше був перетворений у жіночий медичний інститут.

У 1907 р. Вищі жіночі курси відкрилися у Харкові з історико-філологічним, фізико-математичним і юридичним відділеннями. У 1910 р. у Харкові відкрився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету В. Я. Данилевський.

У Києві в 1906 р. завдяки зусиллям професорів університету відновили роботу Вищі жіночі курси, закриті в 1889 р. Спочатку вони складалися з історико-філологічного і фізико-математичного відділень, а в 1907 – 1909 рр. Тут було відкрито ще юридичне, медичне і економічно-комерційне відділення. У1916 р. медичне відділення було реорганізовано в Київський жіночий медичний інститут, очолюваний професором університету П. І. Морозовим.

У 1906 р. в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей з історико-філологічним і економічно-комерційним відділеннями. Через два роки на базі останнього було створено комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів, професор М. В. Довнар-Запольський. У 1913 р. відбувся перший випуск студентів Київського політехнічного інституту. На випускних іспитах був присутній великий російський вчений Д. І. Менделєєв Катеринославське вище гірниче училище в 1912 р. було перетворено в гірничний інститут. Протягом 1903 – 1917 рр. інститут закінчило 457 осіб, більшість з яких працювали на промислових підприємствах Донбасу і металургійних заводах.

Продовжував підготовку спеціалістів Ніжинський історико-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інститути в Харкові, Київська й Одеська консерваторії та ін.

Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вузів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. На території західноукраїнських земель до 1918 р. існувало ще 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові і Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові.

Події 1917 р. змінили не лише соціальний устрій, але й поставили на порядок денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних кадрів. Програмним документом стала декларація Генерального секретаріату від 26 червня 1917 р., в якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної шко­ли та підготовку кадрів. Почалося становлення системи української вищої освіти.

У 1918 р. університети Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) отримали статус державних університетів України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет в Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття у Таврійській філії Київського університету, а ще через півроку, за повною підтримкою та допомогою Київського університету, урочисто відкривається Таврійський університет.

В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота за відкриття інших університетів у Полтаві, Чернігові та Ніжині. Відкрилися Київський український народний університет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.

Для більш широкого залучення трудящих країни до вищої освіти в 1919 р., зокрема, у Києві, Харкові, Катеринославі були відкриті підготовчі курси, у 1921 р. – створені робітничі факультети.

У 20-і – 30-і роки ясно визначилися дві протилежні тенденції щодо розбудови університетів в Україні. З одного боку, в Україні відкривалися і діяли нові університети (наприклад, у Катеринославі), інтенсивно реорганізовувалися Київський, Харківський та Одеський університети, відчував на собі величезний вплив з боку українських університетів Сімферопольський університет. З другого боку, у зв'язку з важким економічним станом, була скасована низка вищих навчальних закладів, у тому числі університети, які виникли у незалежній Україні 1918 – 1920 рр.: Київський український народний університет, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.

У 1919 р. було введено «Тимчасове положення про керування вищими навчальними закладами», відповідно до якого усі вищі навчальні заклади повинні були вести роботу у трьох напрямках: науковому, науково-навчальному і просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, які складаються із делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їх функції виконували комісари вищих навчальних закладів, котрих призначали Нарком-освіти і які мали надзвичайні повноваження. Загальнодержавні питання передавалися на обговорення і рішення Наркомосвіти. Отже, «Тимчасове положення» було основним документом, який поклав початок централізованій системі керування вищою школою, зокрема, університетами.

Розбудова вищої школи на початку становлення радянської влади в Україні проводилася за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вважалося, що старі університети були відірвані від життя, оскільки вони давали своїм вихованцям обґрунтовані теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками. На думку керівників освіти того часу, університети практично не готували фахівців визначеного, явно окресленого профілю. Виняток складали лише студенти медичних та юридичних факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки спеціалістів на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Випускники цих факультетів направлялися викладачами загальноосвітніх шкіл, ремісничих училищ і технікумів.

Саме у ці часи виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Однією із перших структур такого типу став Інститут інженерів електриків-виробничників (ІІЕВ). Система ІІЕВ виходила з того, що немає інженерів широкого і вузького профілю, а є інженери для тих чи інших потреб промисловості і техніки. На думку організатора такого інституту (Я. Ф. Каган-Шабшая), на початковому етапі своєї діяльності інженер зобов'язаний працювати досвідченим спеціалістом, а не засвоювати основи виробництва. Студент розглядався як повноцінний учасник виробничого процесу. Чотири дні на тиждень студенти працювали на заводі. Два інші дні протягом 10 годин вони навчалися в інституті. Не було залікових сесій. Іспити за предметами складали одразу після закінчення занять. Система ІІЕВ була втіленням економіки: студенти, працю­ючи на виробництві, компенсували витрати на своє навчання працею, беручи участь у створенні матеріальних цінностей. Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла свій відбиток у рішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920 р.), що передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. Такі тенденції у вищій освіті поширювалися й на університети: замість філологічного і природничого факультетів відкривалися педагогічні факультети з різноманітним спектром фахових спеціалізацій. Цей підхід віддзеркалював тенденції розвитку вищої освіти за рубежем: на початку XX ст. у деяких американських університетах з'явилися педагогічні факультети.

Необхідність створення педагогічних факультетів в університетах диктувалася потребами народної освіти, підвищенням якості підготовки вчителів. Передбачалося, що у процесі реорганізації університетів вдасться визначити профіль випускників, розробити нові навчальні плани і програми, ввести суспільні дисципліни, підготувати нові професорсько-педагогічні кадри.

Проте, реформа в українських університетах пішла по-іншому. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат народної освіти України став на позиції ліквідації, власне, університетів.

У 1920 році Наркомосвіти України ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та Сімферополі. Розпочався етап військово-комуністичного стилю керівництва вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні та юридичні інститути, а також тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів.

Студенти фізико-математичних факультетів, які виявили нахил до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.

Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися нежиттєздатними. Спроба надати «теоретичним», відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не отримала підтримки ані серед професорів, ані серед студентів.

Й а базі університетських факультетів утворювалися інститути: фізико-математичних і гуманітарно-суспільних наук. Виникали нові вищі навчальні заклади – Академія теоретичних знань, яка складалася із інститутів суспільних і фізико-математичних наук.

У 1921 р. Наркомосвіти УРСР на основі старих університетів розпочав створення Інститутів народної освіти: Київського, Харківського, Одеського, Катеринославського.

У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народної освіти створені інститути фахового навчання, які готували викладачів для технікумів і робфаків. На базі факультетів соціального виховання – інститути соціального виховання, які готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, позашкільних робітників та ін. Незабаром інститути соціального виховання були перетворені у педагогічні інститути.

Тимчасові вищі педагогічні курси, інститути фізико-математичних і гуманітарно-суспільних наук, інститути народної освіти та академії теоретичних знань являли собою різноманітні «експериментальні» форми вищої освіти у період з 1920 по 1933 рр.

Повернення до університетської освіти, відкриття старих і утворення нових університетів України стало визначною подією 30-х років.

Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі і Дніпропетровську. За короткий термін університети стали науковими та освітянськими центрами України. До функціонуючих факультетів додава­лися нові. Створювалися вечірні та заочні відділення, що позитивно відбилося на реорганізації вищої освіти.

Отже, лише на початку 1939 р. конкретно визначилася державна система університетської та педагогічної освіти.

Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи увійшли Львівський та Чернівецький університети.

Усього до початку 1938/39 навчального року в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів.

У 1938 р: були затверджені однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх полягала у тому, що вони відбивали риси університетської освіти, яка спиралася на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану підготовки майбутнього фахівця: загальнотеоретична і загально спеціальна підготовка. На останніх; курсах – підготовка за конкретним фахом – вузька спеціалізація. У планах передбачався вибір тематики курсів.

Розвитку наукових досліджену сприяло введення нової системи вчених ступенів і вчених звань та порядку їх присудження.

Слід підкреслити, що інститути народної освіти стали розвиватися як українські вищі навчальні заклади, котрі готували педагогічні кадри для органів освіти України. Викладання в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах було українізоване: введені були предмети, які ґрунтовно знайомили студента з географією, історією, літературою, мовою, культурою і побутом українського народу.

Оцінюючи період 1917 – 1941 рр., необхідно звернути увагу на те, що він мав величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. У зв'язку із возз'єднанням західноукраїнських земель з Україною стали державними національними університетами Львівський і Чернівецький університети (1940 р.).

Отже, напередодні Великої Вітчизняної війни в Україні склалася університетська система вищої освіти, яка включили шість класичних університетів: Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

Велика Вітчизняна війна зруйнувала позитивні зміни, які відбувалися у вищій освіті. У зв'язку з окупацією, державні вузи України були евакуйовані у східні райони СРСР.

Лише наприкінці 1943 р. евакуйовані українські університети та інститути почали повертатися в рідні місця.

Відразу ж після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України в університетську систему ввійшов ще один ВНЗ – Ужгородський державний університет, перший ВНЗ Закарпаття.

У повоєнний період в університетах виникла суттєва потреба укрупнення фахів і розширення профілю спеціалістів. З цією метою були переглянуті навчальні плани і програми, відбулося укрупнення низки ВНЗ. Якість підготовки спеціалістів стала набагато кращою. На підготовку кожного фахівця витрачалося менше коштів, раціональнішою було використання матеріально-технічної бази ВНЗ.

Завдяки укрупненню ВНЗ, з 1950 до 1960 р. кількість їх в Україні скоротилася з 160 до 135. Водночас більш, ніж удвічі збільшилася кількість студентів: з 201,5 тис. до 417,7 тис. осіб. Здійснювалося наближення ВНЗ України до виробництва, удосконалювалася їх структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів.

У 1956 – 1957 рр. були створені медичні інститути у Ворошиловграді та Тернополі, куди було переведено частину студентів із Київського і Харківського медінститутів. У 1958 р. відкрився гірничо-металургійний інститут у м. Ворошиловграді (Луганську).

Нові заочні та вечірні відділення і факультети відкрилися у 26-и ВНЗ у період 1955 – 1957 рр.

У 1956 році Міністерство вищої освіти СРСР затвердило положення про філії заочних ВНЗ та про навчально-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти заочних інститутів, відділень і факультетів могли одержувати необхідну їм у навчанні допомогу і краще опановувати знання.

Зміни в географічному розміщенні ВНЗ сприяли більш повному охопленню вищою освітою жителів усіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх спеціалістів. Проте головними вузівськими центрами в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. у цих містах знаходилося 70 ВНЗ із 140, навчалося – 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 ВНЗ, у Києві – 18, в Одесі – 16, у Львові – 12.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів залежав від якісного і кількісного складу науково-педагогічних працівників, їх кількість за 10 років (з 1950 до 1960 р.) збільшилася з 14,5 тис. до 24,7 тис.

Відомі вчені, котрі викладали у ВНЗ, сприяли активізації наукової праці студентів. Так, у 1955 р. в інститутах України членами наукових гуртків були понад 9 тис. студентів, у 1958 р. їх стало вже більш 15 тис.

У другій половині 50-х років починається перебудова університетської педагогічної освіти. Були переглянуті навчальні плани і програми для студентів педагогічних фахів університетів у бік збільшення кількості годин на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін.

Відновлення університетської педагогічної освіти у великій мірі торкнулося практичної підготовки студентів до роботи в середній школі. Так, кількість годин, що відводилася на педагогічну практику, збільшилася більш, ніж у три рази.

На початку 60-х років починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети крупних педагогічних інститутів: Донецького і Сімферопольського.

Науково-дослідницький напрямок університетської освіти став саме тією рисою, яка відрізняла університети від педінститутів у процесі підготовки педагогічних кадрів.

У 1960 – 1970 рр. основна увага при плануванні підготовки кадрів спрямовувалася на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес у всіх галузях народного господарства, подальше зростання культури і добробуту трудящих. Почалася підготовка фахівців за багатьма новими спеціальностями. Зокрема, з механізації розрахункових робіт, з обслуговування приладів точної механіки, з електроакустики та звукової техніки, з обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, з проектування та експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технології полімерних матеріалів та ін.

У 1974 – 1975 рр. на основі чинних навчальних планів ВНЗ були створені робочі навчальні плани, у яких визначалося кількість годин, що витрачає студент на самостійну роботу з кожної дисципліни. При цьому увага зверталася на складність навчального курсу, його трудомісткість і зна­чимість для спеціалістів даного профілю.

З метою фахової адаптації випускників з 1972 р. було введене річне стажування молодих спеціалістів на підприємствах народного господарства. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не лише збільшенням обсягів і розширенням тематики науково-дослідницької роботи студентів, але й зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.

У 70-х роках була зроблена спроба удосконалення процесу формування висококваліфікованих спеціалістів-педагогів в умовах університетської освіти. У методичне забезпечення були впроваджені навчально-методичні комплекси, які були покликані забезпечити єдність фундаментальної, спеціальної та психолого-педагогічної підготовки фахівця. Проте, їх реалізація мала формальний характер.

Прогресивною тенденцією вищої школи 70-х років стала нова форма організації самостійної роботи студентів, проведення атестацій у середині семестру.

Разом з позитивними змінами необхідно відзначити і негативні, які мали місце в історії вищої освіти 60-70-х років. Науково-технічний прогрес вимагав мобільної системи підготовки спеціалістів, а програми ВНЗ практично не змінювалися. ВНЗ були у полоні інструкцій та розпоряджень, вони не мали права змінювати програми навчання. Необхідність реалізації плану прийому і випуску спеціалістів призводила до того, що відрахувати недбайливого студента можна було лише за умови, якщо він сам припиняв відвідувати тривалий час університет або чинив кримінальний злочин.

У навчальних планах педагогічних спеціалізацій пріоритетне місце займали теоретичні дисципліни: суспільно-політичні, військово-медичні, котрі ніяк не були пов'язані з майбутньою педагогічною діяльністю. Педагогічній практиці приділялося все менше уваги, і найчастіше вона проводилася формально.

Навчальний процес у цілому здійснювався екстенсивними методами. Кількість інформації, яку необхідно було засвоїти за весь період навчання, постійно зростала. Збільшувалося число аудиторних занять. Організація самостійної діяльності студентів проходила формально, зростала роль адміністративних методів керівництва. У студентів формувалася інертність мислення і діяльності.

За час з 1960 до 1980 рр. була реорганізована частина ВНЗ, а також відкривалися нові вищі навчальні заклади.

Донецький педагогічний інститут було перетворено на Донецький університет. На базі вечірньої філії Харківського політехнічного інституту було відкрито Ворошиловградський вечірній машинобудівний інститут та ін.

У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 ВНЗ, у тому числі: університетів – 9, технічних ВНЗ – 50, сільськогосподарських ВНЗ – 17, ВНЗ з економіки та права – 10, педінститутів – 30, ВНЗ охорони здоров'я – 15, ВНЗ фізкультури і спорту – 3, ВНЗ культури і мистецтва – 12. До мережі ВНЗ відносяться також 25 філій ВНЗ України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загальнотехнічних факультетів.

З 1984 р. педінститути і університети почали проводити цільовий набір студентів за направленням педагогічних рад шкіл, органів освіти на факультети, які готують педагогічні кадри. Проте, реалізація цього проекту не завжди мала позитивний результат.

Після здобуття незалежності (1991 р.) у суверенній Україні почалося формування власної політики в галузі вищої освіти. Ця політика орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, корінне відновлення освіти, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни. На цей час в Україні діє 15 класичних університетів. У 90-і роки продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації деяких педагогічних інститутів країни в університети. Так, у 1992 р. Івано-Франківський педінститут було перетворено на Прикарпатський університет. Луцький педінститут у 1993 р. отримав статус Волинського державного університету, а в 1994 році організовано Східно- і Південноукраїнський педагогічні університети.

Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д.Ушинського створено на базі Одеського державного педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського, який було засновано 3 травня 1817 року (за старим стилем), за час існування якого підготовлено понад 50 тис. висококваліфікованих фахівців для органів освіти, відомств, міністерств України, країн ближнього зарубіжжя, частина з яких працюють на керівних посадах державних адміністрацій в областях і містах країни, обрані народними депутатами Верховної Ради та депутатами місцевих рад усіх рівнів. Серед випускників університету – біля 70 вчителів-орденоносців, понад 100 заслужених вчителів України, відомих письменників, художників, більше 50 олімпійських чемпіонів та чемпіонів Європи і Світу. Наказом Міністерства Освіти України 1994 р. на базі Одеського державного педагогічного інституту створений Південноукраїнський навчальний комплекс «Педагог», до складу якого ввійшли 21 навчально-виховний заклад. За останні три роки до університету було зараховано 450 випускників комплексу «Педагог». У 1997 р. до складу університету увійшли такі навчальні заклади: Одеський педагогічний коледж, Балтське і Білгород-Дністровське педагогічні училища. Основними напрямами діяльності Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського є: підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації фахівців за державними замовленнями і угодами з юридичними та фізичними особами у сфері освітньої діяльності. Ця робота поєднується з проведенням наукових досліджень і впровадженням їх результатів у практику.

Черкаський і Сумський педінститути стали державними педагогічними університетами у 1995 р.

Протягом останніх років була переборена державна монополія в галузі вищої освіти. Відкрито вузи з різноманітними формами власності: комерційні, приватні, спільні, міжнародні, що надають можливість одержання вищої освіти великій кількості випускників середніх і середньоспеціальних навчальних закладів.

Розвиток платної та безкоштовної вищої освіти, з одного боку, відкриває можливість підготовки спеціалістів на комерційній основі за угодами. З іншого боку, різко зменшує кількість місць для вступників на держбюджетній основі і обмежує доступ у ВНЗ тих, хто не має можливості оплатити своє навчання.

Ґрунтовні перетворення у вищій освіті пов'язані з розробкою та впровадженням у 1988 – 93 рр. нових навчальних планів, у яких реалізований диференційований підхід до підготовки спеціалістів для педагогічної, виробничої та науково-дослідницької діяльності.

Значний науковий потенціал університетів сприяв тому, що вони традиційно є найбільшими центрами підготовки фахівців. Університети покликані забезпечувати суспільство спеціалістами для проведення науково-дослідницьких робіт, адміністративної, політичної, правової, культурологічної та іншої діяльності. Для 90-х років минулого століття характерною є тенденція, що пов'язана з підготовкою в університетах висококваліфікованої педагогічної інтелігенції. Щодо підготовки спеціалістів у формі екстернату, то її було відроджено у 1995 р.

Університети, поруч з педагогічними інститутами, займають головне місце у розвитку і удосконаленні середньої, середньо-спеціальної та вищої освіти, підготовки викладачів для середніх шкіл, училищ, технікумів і ВНЗ.

Сьогодні університети України відіграють головну роль у системі безупинної освіти, підвищення кваліфікації спеціалістів, які вже мають вищу освіту, вчителів і керівників шкіл, робітників різних галузей державного господарства.