Деонтологiя повiдомлення дiагнозу

Якщо для хворого вилiкування або продовження життя є реальними, то лiкар з метою створення

найкращих умов лiкування зобов’язаний тактично i квалiфiковано

повiдомити хворому дiагноз. Виняток робиться для хворих злоякiсними

пухлинами, котрим повiдомляють якийсь iнший дiагноз, наприклад,

«виразка шлунка» замiсть «рак шлунка». Питання про те, чи треба

хворому говорити правду, з усiєю гостротою виникає у випадку, коли

хворий вiдмовляється вiд операцiї або знаходиться в дуже тяжкому

станi. В хiрургiчнiй практицi нерiдко виникають ситуацiї, коли i

хворого i родичiв доводиться правдиво iнформувати i пропонувати

термiнову операцiю, наприклад, з приводу гангренозного апендициту,

перфоративної виразки шлунка або непрохiдностi кишечника: близьким

хворого роз’яснюють, що запiзнення навiть на декiлька годин загро

жує смертю. Це завдання важке, якщо операцiю пропонують хворому з

дiагнозом раку. Мотиви для вiдмови у бiльшостi однаковi: вони почу

вають себе добре, покладають надiї на лiки i помилково вважають, що

з операцiєю вони нiколи не запiзняться.

У випадках, якщо необхiдно переконати хворого злоякiсною пух

линою повiрити в обов’язковiсть операцiї, немає потреби повiдомляти

iстинний дiагноз. Потрiбно намагатися знаходити iншi достатньо

сильнi слова i аргументи. У неквапливiй i задушевнiй бесiдi, в

доступному для розумiння хворого викладеннi досягнень сучасної ме

дицини, в запевненнi, що його будуть лiкувати кращi спецiалiсти, як

правило, вдається одержати згоду хворого. Лiкарям усiх спецiаль

ностей необхiдно дотримуватися єдиної тактики: якщо в онкологiчному

вiддiленнi хворому пропонують операцiю, то iншi лiкарi, до яких

хворий звертається, повиннi роз’яснити i запевнити в її не

обхiдностi i невiдкладностi.

У випадках, якщо виявленi незворотнi патологiчнi змiни, хворо

му не потрiбно говорити правду. Навiть коли хворого неможливо вря

тувати, не можна вiднiмати у нього надiї. I на останнiй стадiї хво

роби людина продовжує вiрити в порятунок: вона шукає не правду, а

надiю. Хворий у всякому випадку не повинен почувати себе прирече

ним. Лiкар повинен терпляче вислухати скарги, призначити лiкарськi

препарати i втiшати - вдумливо i професiйно. Лiкар зобов’язаний у

кожному випадку вирiшувати, «що» говорити хворому, i «як» говорити.

Розмова лiкаря з хворим є мистецтвом. Медична деонтологiя вимагає,

щоб лiкуючий лiкар пiдтримував моральний стан пацiєнта якоюсь до

речною реплiкою, пiдкреслюванням позитивного змiсту навiть незнач

ної змiни стану здоров’я. В той же час необережне слово лiкаря, йо

го байдужiсть або безвiдповiдальне ставлення до хворого може вия

витися етіологiчним чинником ятрогенного захворювання.