Полiклiнiка I стацiонар. Деонтологiя взаємостосунків iз хворими

Обстановка лiкувальних закладiв повинна схиляти хворих до

вiдвертої, сердечної бесiди, викликати у них вiру в одужання. Почи

наючи з реєстратури, хворi повиннi розумiти, що все в полiклiнiцi

спрямоване на надання їм допомоги, зменшення їх страждань. Не

обхiдно заспокоїти хворого, допомогти знайти вiдчуття впевненостi.

Слiд виключити обстановку суворостi та показної дiловитостi. Наочна

агiтацiя у полiклiнiцi (стенди, плакати) не повинна викликати у

хворих вiдчуття страху i настороженостi, знижувати вiру у зцiлення.

В полiклiнiцi повиннi бути затишок i чистота, кабiнети слiд розта

шовувати керуючись зручнiстю для хворих.

У стацiонарах велике значення має створення лiкувально-охорон

ного режиму.

Вiдповiдальнiсть за здоров’я хворого - головна риса морального

обов’язку лiкаря. Тут багато залежить вiд контакту хворих iз лiка

рем. Майстернiсть лiкаря - це творчий процес, який поєднує в собi

мистецтво i вмiння високорозвинутого клiнiчного мислення iз чуйним ставленням

до хворого та високої особистої культури.

Бесiду з хворими слiд починати розмовою з ним, а не з перегля

ду аналiзiв, ретельно продумувати кожне слово, адресоване хворому;

не слiд вживати жаргоннi слова. Клiнiчне мислення лiкаря - це не

тiльки вмiння швидко узагальнити та оцiнити данi лабораторного,

iнструментального та iнших видiв обстеження, i скласти повне уяв

лення не тiльки про хворобу взагалi i в конкретному випадку, але й

вмiння увiйти в особистий контакт з хворим, зробити правильнi

висновки про особливостi його особистостi.

Тактика лiкаря завжди повинна будуватися iндивiдуально, в за

лежностi вiд характеру хворого, рiвня його культури, тяжкостi зах

ворювання. Для одних потрiбне лагiдне слово, м’яке поводження,

особливо переконливi докази, щоб вони повiрили в можливiсть зцiлен

ня; для iнших достатньо двох-трьох авторитетно сказаних слiв, су

ворiсть та категоричнiсть висновкiв. Ось чому клiнiчна медицина по

винна бути мистецтвом, а лiкар (клiнiцист) - володiти високорозви

неною здатнiстю до емпатiї. Лiкар змушений зустрiчатися з десятками

хворих, рiзних за своїм культурним рiвнем i особливостми психiки, у

тому числi з страждаючими надмiрною недовiрою. Тому потрiбно мати

терпiння, щоб вислухати хворого i потiм методично його оглянути.

Обхiд у вiддiленнях необхiдно проводити щодня i бажано в один

i той же час; на обходах не рекомендується питати i виясняти

iнтимнi подробицi, що пов’язанi з життям i захворюванням пацiєнта,

в присутностi iнших хворих.

В усiх випадках хворi потребують розради. Але лiкар не повинен

занижувати серйознiсть захворювання. Його завдання - переконати

хворого в реальностi одужання. Стан хворого повинен полегшувати сам

факт вiдвiдування лiкаря. Однiєю з гарантiй успiшного лiкування є

довiра до лiкаря. Настрiй хворого iстотно впливає на перебiг хворо

би i повинен контролюватися i скеровуватися медперсоналом. Якась

несприятлива подiя, наприклад, смерть iншого хворого, може змiнити

настрiй хворого на одужання i вiру в медикiв. Отже, тяжко хворих i

одужуючих треба розмiщати в рiзних палатах.