Концепція духовного розвитку людини (о. Киричука та з. Карпенко).

За концепцією духовної еволюції вітчизняних психологів О. Киричука та З. Карпенко, людина як цілісна особа в своєму розвитку проходить відповідні етапи свого розвитку: від моносуб’єкта до полі – та метасуб’єкта.

На рівні моносуб’єкта людина прагне до самореалізації, самовиразу, самоствердження. Смислом функціонування суб’єкта на цьому рівні є розкриття власних інструментальних можливостей щодо впливу на природу, техніку, інших людей. Моносуб’єкт – це такий рівень розвитку людини, на якому вона здатна реалізувати себе у конкретній справі чи діяльності, що оцінюється з погляду ефективності та доцільності.

На рівні соціоцентричного полісуб’єкта людина узгоджує свої власні інтереси з інтересами інших людей, підкоряючись нормам суспільної моралі. Вона діє як моральна особа, орієнтуючись на добро як кінцеву мету моральної регуляції поведінки в умовах міжособистісних взаємовідносин. Основоположними життєвими вартостями для неї стають відповідальність, обов’язок, гідність, сумління.

Отже, полісуб’єкт є вже включеним у соціальну взаємодію і здійснює вчинки, які складаються у відповідну поведінку, що підлягає нормативній регуляції та оцінці з боку моральної відповідності.

Третій рівень розвитку суб’єкта становить метасуб’єкт (людина високодуховна). Метасуб’єкт – це вищий духовний рівень розвитку людини, на якому вона визначає своє ставлення до буття взагалі, відповідає на питання про кінцеві цілі та універсальні цінності свого існування, покликання особистої, життєвої місії, духовного шляху. Характеризуючи людину такого рівня розвитку, О.Киричук та З. Карпенко пишуть, що метасуб’єкт визначається у своїх стосунках з Творцем і Вічністю. Життя метасуб’єкта оцінюється з погляду його здатності здійснити подвиг в ім’я основоположних життєвих цінностей: гуманізму, справедливості, творчості тощо. Метасуб’єкт прагне гармонізації своїх відносин зі світом, Космосом. За авторами концепції, суб’єкт цього рівня розвитку бачить відносність моральних критеріїв поведінки і діє відповідно до свого розуміння Вищого Блага, керуючись власною духовною інтуїцією, уявленнями про досконалість, вселюдську і світову гармонію, низьке і високе, потворне і величне та ін.

На рівні метасуб’єкта людина прагне до самоактуалізації, тобто максимального виявлення і розвитку своїх духовно-творчих можливостей, приділяючи основну увагу вищим, духовним потребам.

Заслуговує на увагу думка авторів, згідно з якою людина, яка досягла рівня метасуб’єкта, стає здатною до істинної любові. За Е. Фроммом, дійсна любов веде до особистісного зростання, продуктивної співтворчості з іншим, переживається як неповторний альтруїстичний процес самозабуття, виходу за межі власного “Я” у простір вселенської гармонії.

Отже, за авторами концепції, людина у своїй еволюції проходить відповідні етапи духовного зростання від моносуб’єкта (особи егоцентричного рівня) до людини високоморальної – полісуб’єкта (для якого є притаманним соціоцентризм: прагнення до соціальної гармонії, повага прав народів та людини) і далі – до людини високодуховної – метасуб’єкта (якому притаманний космоцентризм: відчуття єдності з Космосом, прагнення жити і творити за Вищими Духовними Законами – Добра, Справедливості, Любові, Краси).

Суттєві характеристики “духовно пробудженої людини” за М. Савчиним:

– перебуваючи на вершині переживань, людина відчуває себе цілісною, інтегрованою, гармонійною, організованою, від­повідальною; ця повнота життя зумовлює більшу здатність до творчості, розумової активності, діяльності, любові, відпові­дальності;

– людина з пробудженою духовністю відчуває себе незалеж­ною від оточення; внутрішній світ для неї стає важливішим за зовнішній, духовний – за матеріальний; людина цікавиться про­блемами духовного росту;

– головним стає внутрішній (суб’єктивний) час, а не той, який показує годинник (об’єктивний); внаслідок цього у людини вини­кає почуття “наповненості” прожитих хвилин, годин, днів, міся­ців, років;

– чистота внутрішнього світу (Любові, Доброти, Віри) – важ­ливіша за чистоту об’єктивного матеріального світу

Внутрішні духовні закони, за якими живе високодуховна лю­дина, проявляються через трансцедентування (вихід за чуттєві межі) і різні прагнення: гармонії, рефлексії (знання, розуміння), духовного розширення (виплеснути себе на світ), єднання зі світом, творення добра тощо.

М. Савчин виділяє такі інтегральні показники вияву духов­ності людини

1. віра в Бога, в Божу благодать, щира молитва;

2. творення добра, не зла;

3. любов, відкритість до інших людей;

4. внутрішня гармонія;

5. мир з собою та світом, спокій;

6. відсутність негативізму, невротичних станів, психопатії, ак­центуації;

7. конструктивність, продуктивність та творчість притаманні її життєдіяльності;

8. мудрість, налаштованість на вічні цінності.

І наостанок, дослідник подає сфери, у яких виявляється “індивідуальний дух пробудженої людини”:

• у житті людини з Богом, що реалізується прагненням до духовного (Вищого, Божественного);

• в любові особистості до світу, до інших людей, у якій реалі­зується прагнення до: а) розширення свого доброго начала на світ; б) злиття себе зі світом; в) духовного;

• у прагненні людини до: а) гармонії у її внутрішньому світі та зовнішньому оточенні; рефлексії (знання, розуміння себе, своєї діяльності, своїх стосунків тощо); трансцедентуванні, виходу за чуттєві межі (“за завісу”);

• у людській творчості, в якій реалізується прагнення до: а) розширення себе на світ (матеріалізація своїх ідей, добрих намірів); б) гармонії, в) духовного життя; г) творення добра.

Семінар 1-2.