Концепція еволюції людини (в. Слободчикова, є. Ісаєва).

Російські психологи В. Слободчиков та Е. Ісаєв висунули концепцію, згідно з якою у своєму духовному розвитку цілісна людина проходить шлях від особистості до індивідуальності і далі – до універсуму (Боголюдини) – кінцевої мети земної еволюції людини. Людина трактується ними як суб’єкт, який спроможний стати активним творцем свого власного життя, характерною ознакою якого є фундаментальна здатність до самодетермінації, саморозвитку, самооновлення, самоутворення тощо.

Поняття “особистість”, “індивідуальність”, “універсум” фіксують різні виміри духовної сутності людини, певні етапи, ступені її духовного зростання.

Особистість, за авторами, – це передусім продукт і результат процесу соціалізації. Вона формується, розвивається, збагачується, вдосконалюється через суспільство і у суспільстві, прагне знайти своє місце і реалізувати себе у громадському житті. Людина рівня розвитку особистості дотримується усіх морально-етичних норм суспільства, у якому вона живе, орієнтується на загальні цінності, прислухається до думки найближчого оточення, спрямована на колективний шлях розвитку та служіння суспільству. Отже, поняття “особистість” фіксує соціально значущі якості людини, описує замученість особи у систему соціальних зв’язків і відносин. Людина рівня особистості скерована переважно до «іншого»: до пізнання світу, інших людей, а не до самопізнання, своєї внутрішньої духовної сутності. Дослідники розглядають особистість як спосіб буття людини в світі, як представника суспільства, вільну, самостійну, відповідальну особу, яка визначила своє місце в житті, суспільстві, культурі. Саме на цьому ступені розвитку людина вперше усвідомлює себе потенційним автором власного життя, приймає персональну відповідальність за своє майбутнє.

Характерними ознаками особистісного рівня розвитку людини є здатність до самовизначення і саморозвитку, з одного боку, а з іншого – принципова обмеженість даного етапу полягає в тому, що людина рівня особистості ще не досягла внутрішньої свободи, незалежності від найближчого соціального оточення.

Головні ознаки цього періоду – саморефлексія, поява життєвих планів, готовність до самовизначення, установка на свідому побудову життя, поступове вростання в різні сфери буття.

У процесі особистісного зростання у людини виникає власний внутрішній світ, з’являється здатність до саморефлексії. Культивування в собі рефлексії¹ – піднімає людину на наступний ступінь еволюції – на рівень індивідуальності.

Якщо особистість – це певна позиція людини у взаєминах з іншими,із суспільством, то індивідуальність трактується як глибинний сокровенний розвиток людини, її внутрішнє духовне зростання. Це спрямованість на пошуки і самореалізацію себе у світі, на самопізнання, тобто пізнання своєї глибинної внутрішньої сутності, свого духовного «Я». Людина яка йде шляхом індивідуального розвитку відчуває особисту відповідальність за усі свої діяння, формує свій власний морально-етичний кодекс, якого дтримуєт ься. Вона самостійна, незалежна від суспільства, спрямована більше на служіння самому собі: розкриття своїх творчих можливостей, досягнення власних цілей.

Головним у характеристиці індивідуальності є її внутрішній світ, його зміст і спрямованість, усвідомлення своєї унікальності, здатність до саморегулювання, саморозвитку, самовдосконалення. Індивідуальність – це вимір самосвідомості, самопізнання, саморозвитку та самоактуалізації людини. Сутність індивідуальності полягає у пошуках самого себе, визначенні власної позиції у житті, в спроможності бути самим собою: незалежним, суверенним, самостійним. Поняття індивідуальності вказує на те, що людина зі всієї багатоманітності соціальних ролей і функцій, сукупності зв’язків і відносин виділяє своє власне, особливе, робить його абсолютно цінним змістом свого істинного “Я”. Індивідуальність – це визначеність всередині самої себе, це вихід в унікальну справжність свого життя, це внутрішнє відчуття свободи.

Отже, індивідуальність – це форма буття людини у суспільстві, коли людина не розчиняється у спільноті, не поглинається іншими, а являє собою окремість, що існує, живе у рамках суспільного цілого своїм особливим життям, реалізуючи його у власний спосіб. Індивідуальність – це прагнення, в першу чергу, залишатись самим собою за будь-яких обставин. Автори В. Слободчиков та Є. Ісаєв характеризують індивідуальність як універсальну самобутню людину, яка реалізується у вільній, творчій діяльності, проявляється в самовизначенні, самостоянні, самовдосконаленні. На рівні індивідуальності людина стає автором свого

власного життя у всій його повноті. Вона відчуває безмежну відповідальність за СВІТ і за СЕБЕ у СВІТІ, здатність принести в жертву свою унікальну одиничність і стати лише причетною до безмежного Універсального Буття.

Зазначені автори бачать мету еволюції людини в досягненні нею рівня універсуму. Універсалізм (універсальність) людського життя є вищим рівнем її духовного виміру, що проявляється в повному усвідомленні людиною сенсу свого життя і місця у Всесвіті, в розумінні власної єдиноприродності зі Світом, своєї причетності до Світу як до безмежного цілого. Цей зв’язок, стосунки людини зі Світом, переживання глибинної духовної єдності із ним, коли межа між Я – Іншим – Оточенням – Богом зникає. Все єдине. На рівні універсуму людина виступає як “мікрокосм”, аналогічний за внутрішньою своєю суттю Світові (“макрокосму”). Досягнення людиною ступеня універсалізації і самоеволюції означає пошук нових вищих цінностей, заради яких варто жити. Це пошук передусім духовних основ. У цей період життя починають домінувати духовні прагнення. Людина входить в абсолютно нову і дуже важливу фазу свого життя, у якій вона виростає до зрілого людського буття – найвищого розквіту людської істоти.

Характерною ознакою людини, яка досягла рівня Універсуму, є усвідомлене прагнення до духовного саморозвитку, Духовного Буття. За сучасними російськими психологами В. Слободчиковим та Е. Ісаєвим, Духовне Буття – це вищий спосіб особистісного існування, який пов’язаний зі звільненням від тиску буденного життя, від спокуси потягів, пристрастей і зваблень власної самості. В їхньому розумінні, Духовне Буття – це любов до якості життя? і воля до досконалості в усіх його сферах.

Отже, універсальність автори концепції розглядають як категорію, що фіксує вищий ступінь духовного розвитку людини, виявляється в повному усвідомленні сенсу і призначення свого життя, в знанні своєї причетності до Світу, у відчутті духовної єдності з Універсумом.

В.Слободчиков та Е.Ісаєв трактують людину як суб’єкта, здатного до духовного саморозвитку, активного перетворення самого себе і навколишнього світу. За дослідниками, у своїй еволюції людина проходить відповідні етапи духовного зростання як по горизонталі, так і по вертикалі: від особистості (для якої є характерним розвиток переважно в горизонтальному напрямку) до індивідуальності – і далі до універсуму, для яких є притаманною еволюція по вертикалі (вглиб – до свого внутрішнього єства і до Неба).

У своїй концепції автори розкривають процес духовного становлення людської істоти: «особистість» – «індивідуальність» – «універсум», як об’єктивну закономірність генезису людини.