Розділ і теоретичні підходи до вивчення особистості у дитячій психології

      Наука про психічний розвиток дитини –  дитяча психологія – утворилась як гілка порівняльної психології наприкінці ХІХ ст. Точкою відліку для систематичних досліджень психології дитини вважається  книга німецького вченого-дарвініста Вільгельма Прейєра «Душа дитини», в якій В.Прейєр описує результати щоденних спостережень за розвитком власного сина, звертаючи увагу на розвиток органів відчуттів, моторики, волі, мислення, мовлення. Незважаючи на те, що спостереження за розвитком дитини проводились задовго до виходу книги В.Прейєра, його безперечний пріоритет визначався зверненням до вивчення перших років життя дитини та введенням в дитячу психологію методу В.Прейєра об’єктивного спостереження, розробленого за аналогією з методами природничих наук. Таким чином, здійснивши перехід від інтроспективного до  об’єктивного дослідження психіки дитини,     В.Прейєр став  засновником дитячої психології.

      Становлення дитячої психології наприкінці ХІХ  ст. пов’язане з початком формуванням  нового рівня суспільного життя, що викликало необхідність  створення  нової школи, яка б відповідала  вимогам часу. Батьки і вчителі задавались питанням: як вчити і як виховувати дітей? Фізичні покарання перестали розглядатись як ефективний метод виховання, набула актуальності задача розуміння дитини. З іншого боку, бажання дорослої людини зрозуміти себе, осягнути і усвідомити власне «я», закликало дослідників більш уважно ставитись до дитинства – адже тільки через вивчення психології дитини пролягає шлях до розуміння того, що являє собою психологія дорослої людини. 

      Предмет дитячої психології полягає в  розкритті загальних закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, у встановленні вікових періодів цього розвитку і причин переходу від одного періоду до іншого. Просування у вирішенні теоретичних завдань дитячої психології розширює можливості її практичного впровадження. Окрім активізації процесів научіння  та виховання, виникла нова сфера практики – контроль над процесами дитячого розвитку. Дитячий психолог має визначити: чи правильно розвивається та функціонує психіка дитини, з’ясувати можливі відхилення та визначити можливості їх компенсування. Все це можливо зробити лише на засадах глибокої і точної теорії, яка викриває конкретні механізми та динаміку розвитку психіки дитини.

      Суперечка психологів про те, що ж визначає процес дитячого розвитку – спадкова обдарованість чи навколишнє середовище – призвела до теорії конвергенції цих двох факторів. Засновник цієї теорії – В.Штерн – вважав, що психічний розвиток – це не простий прояв вроджених якостей, і не просте сприйняття зовнішніх факторів, а результат поєднання внутрішніх задатків з зовнішніми умовами життя. В.Штерн вважав, що жодну функцію, жодну якість не можна сприймати як таку, що відбувається ззовні чи зсередини. Закономірним є питання: що саме відбувається ззовні і що зсередини та яким є це співвідношення. Теорія конвергенції – найпоширеніша концепція у сучасній психології – розглядає психічний розвиток як процес, який складається під впливом х-елементів спадковості та у-елементів середовища. Відкритим залишається питання про співвідношення факторів спадковості та оточення. Всі сучасні теорії відрізняються одна від одної саме трактуванням взаємодії спадковості і середовища, біології і культури, вроджених та набутих здібностей в ході психологічного розвитку. На думку багатьох дослідників, важливе значення має час, у який відбувається той чи інший вплив середовища. Так, англійський психолог Г.Айзенк вважав, що інтелект людини на 80% визначається впливом спадковості, а на 20%  – впливом середовища.

      За  рамки концепції двох факторів розвитку не вдалось вийти навіть видатному вченому Зігмунду Фрейду. Він не був дитячим психологом у загальновизнаному розумінні, але розроблений ним метод аналізу психічних явищ розкрив розуміння значення несвідомих переживань дитинства у житті дорослої особистості. З.Фрейд [40] визначив основні орієнтири в розумінні відношень «дитина-дорослий», «дитина-суспільство». Розглядаючи суспільство як джерело різноманітних травм (народження, відняття від грудей тощо), він розробив теорію розвитку як теорію дитячих травм. За Фрейдом, відношення «дитина-дорослий», «дитина-суспільство» від самого початку є антагоністичними, з чого випливає проблема включення дитини в суспільство – проблема соціалізації особистості.

      Проблему  соціалізації дитини в системі антагоністичних  відношень між дитиною та суспільством в теорії соціального научіння вирішують американські вчені. Концепція соціального научіння показує, як дитина пристосовується в сучасному світі, як засвоює звички і норми суспільства. Представники цього напрямку вважають, що поряд з класичними обумовленням та научінням існує також научіння шляхом імітації, подражання.

      Безпосереднє  психоаналітичне вивчення дитини в  американській психології пов’язане з ім’ям Е.Еріксона. Послідовник Фрейда, Еріксон розширив його концепцію, додавши до ідей несвідомої мотивації результати своїх досліджень процесу соціалізації. Спостереження за розвитком дітей в резерваціях американських індіанців, аналіз дитячих ігор, дослідження біографій історичних постатей призвели Еріксона до створення життєвого шляху особистості. Порівнюючи виховання дітей в індіанських племенах з вихованням білих американських дітей, він дійшов висновку, що кожній культурі притаманний особливий стиль виховання дітей. Він сприймається матір’ю як єдиний правильний,  проте завжди обумовлений тим, чого чекає від дитини суспільство, в якому вона живе.

      Кожній  стадії розвитку людини відповідають свої, притаманні даному суспільству, очікування, які індивід виправдовує  або не виправдовує. З цього виходить ідея Еріксона про групову та особистісну  ідентичність. Період дитинства, від народження до юності, розглядається як тривалий час формування зрілої психосоціальної ідентичності, результатом якої є набування суб’єктивного почуття належності до своєї соціальної групи, усвідомлення тотожності і неповторності свого індивідуального буття.

      На  фрейдову теорію дитячих травм спираються американські дослідники Дж.Міллер та Б.Доллард. Вони розглядають дитинство як період неврозу, а маленьку дитину – як дезорієнтовану, обмануту, розгальмовану, нездатну до вищих психічних процесів. На їх погляд – щасливе дитинство – це міф. Отже – задача батьків – соціалізація дитини, підготовка її до життя в суспільстві.

      На  думку А.Адлера, яку продовжують  Міллер та Доллард, провідна роль у  соціалізації належить матері, яка  дає дитині перший приклад людських стосунків. В цьому процесі чотири найважливіші життєві ситуації можуть стати джерелом конфліктів: це годування, привчання до туалету, сексуальна ідентифікація, прояв агресивності у дитини. Ранні конфлікти невербалізовані, а отже, є несвідомими, і для їх усвідомлення, на погляд Міллера та Долларда, необхідно використовувати терапевтичну техніку З.Фрейда. «Без розуміння минулого неможливо змінити майбутнє», –  писали Міллер та Доллард.

      На  відміну від американської психології, яка, по суті, залишається психологією на учіння, європейські психологи (Ж.Піаже, К.Левін, А.Валон, Х.Вернер) на основі розроблених ними оригінальних методів дослідження розробляли нові підходи до розуміння психічного розвитку як якісного процесу, що підкорений внутрішнім процесам саморуху.

      Американський психолог Арнольд Гезелл зробив значний  внесок у вивчення психічного розвитку дітей до 3-х років. Він ввів у  психологію нові методи дослідження  – лонгітюдний метод – продольне  вивчення одних і тих же дітей  протягом визначеного періоду часу, близнюковий метод – порівняльний аналіз психічного розвитку монозиготних близнюків. Була розроблена спеціальна апаратура для об’єктивної діагностики динаміки психічного розвитку маленьких дітей, використовувалась кіно- та фотозйомка, «дзеркало Гезелла» - напівпрозоре скло для спостереження за поведінкою дітей. Мета досліджень Гезелла – не аналіз закономірностей розвитку психіки, а встановлення нормативності цього розвитку. А.Гезелл вважав, що у перші 3 роки життя дитина проходить більшу частину свого психічного розвитку, а також приділяв велику увагу вивченню кризи одного року. Була розроблена система тестів і показників норми для дітей від 3 місяців до 6 років за такими показниками: моторика, мова, адаптивна поведінка, особистісно-соціальна поведінка. Модифікація цих тестів покладена в основу сучасної діагностики психічного розвитку дітей.

Страницы:123456следующая →

      Жан Піаже та його послідовники створили один з найвизначніших напрямків у вивченні психічного розвитку дитини – Женевську школу генетичної психології, яка вивчає походження та розвиток інтелекту дитини. Важливим є усвідомлення механізмів пізнавальної діяльності дитини, приховані за зовнішньою картиною його поведінки. Як основний, використовується  метод Ж. Паже [32], орієнтований не на фіксацію зовнішніх особливостей поведінки дитини та поверхневого змісту його висловлювань, а на  приховані розумові процеси. Роботи Жана Піаже та його послідовників довели, що розвиток інтелекту дитини полягає в переході від егоцентризму через децентрацію до об’єктивної позиції дитини відносно зовнішньог світу і себе самого. Порядок формування фундаментальних структур мислення є постійним, але строки можуть варіювати залежно від зовнішніх та внутрішніх факторів, насамперед – від соціального і культурного середовища, в якому живе дитина. Згідно Ж.Піаже, закони пізнавального розвитку універсальні, вони діють як в процесі розвитку мислення дитини, так і в ході наукового пізнання.      

      Сучасник  Ж.Піаже, французький психолог Анрі Валлон [5], запропонував концепцію психічного розвитку дитини, цікаву тим, що в ній намічені стадії розвитку особистості.

      Недолік ідей Піаже Валлон вбачає в обмеженому вивченні окремого індивіда поза конкретними  умовами його життя, тобто фактори  психічного життя шукаються тільки в індивіді.

      На  думку Валлона, при вивченні розвитку психіки важливо акцентувати увагу не стільки на подібності процесів, скільки на відмінностях між ними для розуміння причин та умов їх взаємозв’язку і переходів від одного стану до іншого.

      Валлон  вважав, що в генезисі психічного життя емоції з’являються раніше всього іншого і забезпечують дитині здатність до психічного життя. Саме емоції поєднують дитину з її соціальним оточенням, забезпечують симбіоз органічного та психічного.

      У цій концепції поняття «емоція» пов’язане з поняттям «рух». У маленької дитини, яка ще не розмовляє, рухи тіла вже засвідчують про наявність психічного життя.

      Другий  значний перехід  в онтогенезі психіки – перехід від дії до думки, який є можливим завдяки наслідуванню дорослій людині. Ці дії відрізняються від примітивних інстинктивних реакцій, бо є саме діями за зразком, за певною соціальною моделлю, яка засвоюється та асимілюється суб’єктом.

      Незважаючи  на чисельність, різнобічність поглядів, а також еволюцію та взаємовплив  наведених теоретичних концепцій розвитку особистості дитини, єдина концепція вироблена так і не була.