5. Агресивна поведінка та агресія

Для чого взагалі борються одне з одним живі істоти? Бо­ротьба — всюдисущий в природі процес; способи поведінки, призначені для боротьби, як і знаряддя, наступальне і за­хисне, настільки високо розвинуті і настільки очевидно ви­никли під селекційним тиском відповідних видозбережних функцій, що ми, вслід за Дарвіном, безсумнівно, повинні зайнятися цим питанням.

К. Лоренц

Агресивність — це адресована іншій особині поведінка, яка може призвести до нанесення їй пошкоджень і часто пов'язана з встановленням певного ієрархічного статусу, з одержанням доступу до певного об'єкта чи права на якусь територію. Отже, агресивна поведінка в нормі має бути спрямована на іншу осо­бину, яка знаходиться поруч, і цю поведінку зазвичай викли­кають властиві іншій особині подразники, які можуть бути зо­ровими, слуховими чи нюховими.

В. Мак-Дугол припускає, що агресія може виникати також через конфлікт між різними видами активності. Наприклад, шимпанзе виявляють агресивність, коли закінчуються запаси їжі (бананів), іноді вони стають агресивними, коли відчувають страх.

Однак більшість випадків агресії, які виникають в природ­них умовах, є прямою реакцією на присутність поруч іншої тварини, наприклад, коли та наближається до гнізда, до самої тварини, її території. У багатьох видів тварин бійка є невід'єм­ною частиною територіальних конфліктів. Втеча від ворога — нормальна реакція живого організму на небезпеку, на агресив­ну поведінку іншої тварини, але, звичайно, не тому що твари­на "уявляє" собі заздалегідь тортури й смерть у пазурах хижа­ка. Спостерігаючи за тваринами під час втечі від небезпеки, можна помітити, що у них відсутній будь-який особливий страх. Але за неможливості втечі виникають агресивні реакції, спря­мовані на ворога. Наприклад, у безвихідному становищі хом'я­ки чи пацюки атакують собаку і навіть людину.

Іноді в разі смертельної небезпеки у тварин спостерігається акінезія. За І. П. Павловим це є своєрідний "тваринний гіпноз" або, як нині прийнято говорити, "іммобілізаційний рефлекс", що рятує їм життя. Страх супроводжується вегетативними змінами; сечовипусканням (слони, щури), дефекацією (ведмеді, щури), блюванням, дрижанням, збільшенням частоти серцевих скорочень і дихання, можлива навіть зупинка серця.

Ще один спосіб захисту від ворога — імітація поведінки по­раненої тварини, яка особливо часто зустрічається у птахів, що гніздяться на землі. У критичній ситуації, наприклад, у разі не­безпеки для потомства, тварина, імітуючи пораненого, відвертає увагу ворога від гнізда, спрямовуючи її на себе. Ящірки ж, за­хищаючись, відкидають хвіст, птахи — велике перо (зазви­чай — від хвоста), на які й нападає нерозбірливий хижак. Де­які ссавці (хом'яки, лісові миші), якщо схопити їх за хвіст, скидають з нього шкіру.

У тварин, які живуть групами (риб, шпаків), захисна пове­дінка виявляється у тісному скупченні, оскільки хижак напа­дає тільки на окрему тварину, для чого фальшивими атаками намагається розполохати зграю. У зграйних тварин існує своє­рідна реакція "налякування хижака", яка віднаджує його.

Треба сказати, що людина також любить "боятися", хоча й є царем природи. Люди охоче слухають "страшні" оповідання, читають детективні романи, дивляться "фільми жахів" тощо. У дітей найбільшою популярністю користуються ігри, в основі яких лежить реакція втечі: гра у третього зайвого, у хованки.

Проте людина, на відміну від тварин, може уявити собі не­безпеку з усіма подробицями і наслідками. Завдяки розуму люди краще, ніж тварини, протистоять небезпеці, але також майстерно створюють для себе різні небезпечні ситуації.

Агресивна поведінка самців, бійки між ними відбуваються зовсім не заради самиці, а, як правило, заради території, оск­ільки самиці воліють самця з "квартирою", який може охоро­няти свою територію від конкурентів. Дуже агресивні самці, які постійно шукають приводу для бійки, не можуть закріпи­тися на одній території, знайти собі самицю і тому виключа­ються з розмноження, як і слабкі самці. Отже, агресивна пове­дінка є потужним регулятором чисельності популяції.

У суспільних тварин агресивна поведінка має значення для встановлення ієрархії, яка є основою гуртової стабілізації. При зустрічі двох особин одного виду на території однієї з них ніко­ли не відбувається негайна бійка. Першим проявом агресивної поведінки є погрозлива поза (імпонування).

Якщо бійка закінчується перемогою одного із суперників, то у переможеного зазвичай спостерігається поза підкорення. На­приклад, собака падає на спину, підставляючи супротивнику найуразливіші частини тіла — горло й живіт; у гірських горил підлегла особина розпластується біля ніг переможця з підтягну­тими під живіт ногами (це ж було і у первісних людей). У лю­дини є багато жестів, які запобігають бійці чи вбивству — від крику зі страху до підняття рук.

Природа агресії. Згідно з концепцією К. Лоренца, агресив­ність вважається спадковим спонтанним потягом, причому його властивості схожі на властивості біологічних потреб — голоду і спраги. Різні досліди свідчать про те, що в розвитку агресив­ності є генетична основа. У результаті селекції рівень агресивності можна змінити. Крім селекції існують інші чинни­ки. Наприклад, соціальна ізоляція мишей супроводжується по­силенням їхньої агресивності, у цих тварин виявлено збільше­ний обмін дофаміну й серотоніну.

Чи можна запобігти агресії? Відповідно до моделі інстинк­тивної поведінки Лоренца — ні, оскільки єдиним способом зни­ження потягу є виконання відповідної поведінки, а відсутність такого "виходу" призводить до надмірного накопичення і поси­лення "агресивної енергії" тварини.

Отже, якщо у людини існує спадкове прагнення до агресії, то маємо визнати, що запобігти всім проявам агресії неможли­во. Проте, хоча агресивність є успадкованою ознакою, зовсім не обов'язково, щоб вона виявилася у конкретній ситуації: це за­лежить як від досвіду, так й від внутрішнього мотиваційного стану. Тому рівень агресивності дорослих тварин можна значно змінити, якщо в ранньому віці застосувати різні впливи пси­хологічного характеру. Так, наприклад, досить просто навчи­ти одну мишу нападати на чужинця, тоді як інша може в такій ситуації залишатися цілком спокійною, навіть якщо обидві ми­ші з однієї лінії. Це наводить на думку, що й агресивність лю­дини не є неминучою, дуже багато залежить від її виховання у дитинстві і впливу суспільства.

Генетичні дані свідчать про те, що наявність зайвої хромо­соми у чоловіків (каріотипи XXY чи XYY) викликає певні відхилення у розвитку, зокрема, тенденцію до розумового відставання. Виявляється, що люди з такими аномальними каріотипами мають більшу схильність до правопорушень, ніж ті, що не мають.