Зовнішні чинники інстинктивної поведінки

Коли говорять про автономність внутрішніх чинників пове­дінки, про їхню незалежність від зовнішнього середовища, не­обхідно пам'ятати, що ця незалежність є відносною.

Німецький нейрофізіолог Е. Хольст виявив у стовбуровій час­тині головного мозку курки ділянки зон, активація яких (в екс­перименті — електричним струмом) викликає типові інстинк­тивні рухи різного функціонального призначення. Було визначено, що при подразненні певної ділянки мозку зі збіль­шенням сили подразнення одна інстинктивна дія змінюється іншою у природній послідовності. Було також отримано ланцюг видотипових рухів, які виконує курка у певній біологічно значу­щій ситуації, наприклад, побачивши наземного ворога, що на­ближається до неї. При цьому не тільки виконання рухових ре­акцій, але й послідовність їхньої появи також точно відповідала природній поведінці курки: спершу лише легке занепокоєння, потім підйом, посилене занепокоєння і, нарешті, зліт. Усі ці дії відбувалися за відсутності будь-яких адекватних зовнішніх под­разників. Отже, на суто ендогенній основі можуть виконуватися не тільки окремі інстинктивні рухи, але й цілі системи таких рухів — інстинктивні дії, які в природних умовах включаються впливом зовнішніх, екзогенних агентів.

З наведеного досліду Хольста видно, що ендогенна актив­ність не існує ані "сама по собі", ані "сама для себе": значення цих спонтанних процесів у центральній нервовій системі поля­гає в готовності до виникнення життєво важливих ситуацій, тому тварина здатна за першим же сигналом негайно і з мак­симальною користю для себе реагувати на зміну в навколиш­ньому середовищі.

Однак інстинктивні рухи зазвичай заблоковані спеціальною системою так званих "вроджених пускових механізмів", які ре­агують лише на цілком певну "пускову" ситуацію. І щойно тва­рина опиняється в такій ситуації, відповідний вроджений пус­ковий механізм забезпечує її розпізнавання, після чого настає розгальмовування, зняття "блокування". Мабуть, водночас від­бувається також і активація відповідних нервових центрів.

Характерною особливістю вроджених пускових механізмів є вибірковість реагування на зовнішні стимули: вони відзивають­ся лише на цілком певні комбінації подразників, які можуть викликати біологічно доцільну реакцію.

Отже, завдяки природженим пусковим механізмам внутріш­ня мотивація поведінки отримує "вихід назовні", тобто ство­рюється можливість без індивідуального досвіду в біологічно значущих ситуаціях реагувати так, щоб це сприяло збережен­ню особини і виду.

Зовнішні подразники, що створюють у сукупності пускову ситуацію, називаються релізерами, або ключовими подразника­ми, на які тварини реагують природженими, видотиповими формами поведінки, тобто певними інстинктивними рухами.

Крім пускових, існують також настроювальні ключові под­разники, що попередньо знижують поріг збудження тих нерво­вих центрів, які мають стосунок до певних дій тварини, а та­кож спрямовуючі ключові подразники. Спільною властивістю всіх цих релізерів є те, що вони являють собою специфічні еле­ментарні ознаки життєво важливих компонентів середовища, до яких належать прості фізичні чи хімічні ознаки (форма, роз­мір, рухливість, колір, запах тощо), а також їх просторові від­ношення. Носіями цих ознак можуть бути як інші тварини, так і рослини чи об'єкти неживої природи.

Важливою особливістю дії ключових подразників є те, що вони підкоряються закону сумації: зі збільшенням їх парамет­рів пропорційно посилюється інстинктивна реакція тварини. В експериментальних умовах це викликає "супероптимальну" реакцію, коли тварини значно сильніше, ніж у нормі, реагують на штучний подразник.

В умовах експерименту ефект супероптимальної реакції мо­же призвести навіть до біологічно абсурдної поведінки тварини. Якщо, наприклад, запропонувати чайці на вибір два яйця різ­ної величини, то вона закотить у гніздо найбільше. Може бути й так, що птах покине своє яйце і буде висиджувати дерев'яний макет гігантських розмірів, який має всі супероптимальні озна­ки ключового подразника.

Такі приклади свідчать про те, що ключові стимули діють на поведінку тварини ніби примусово, змушуючи її виконувати певні інстинктивні рухи, незважаючи на загальну ситуацію, яка нею сприймається. Так, наприклад, ще на початку XX століття один з авторів антропоморфічних праць з психології тварин Т. Целл дав таку відповідь на запитання, чому великі хижаки за нормаль­них умов під час зустрічі з людиною не нападають на неї: зокре­ма, лев не нападає не тому, що поважає людину, а тому, що не впевнений у результаті сутички: "Чи є у людини зброя, яка ця зброя? — думає лев. — Піду-но я ліпше своїм шляхом".

Певною мірою цей погляд є хибним, лев, як усі інші великі хижаки, зазвичай ухиляється від нападу на людину не тому, що керується такими глибокодумними міркуваннями. Розгад­ка "шанобливого" ставлення диких звірів до людини, мабуть, полягає в іншому. Будучи ситим, хижак не реагує і на при­сутність тварин, якими звичайно харчується. У голодного ж хижака переслідування тварин-жертв і напад на них обумовлю­ються сполученням розглянутих вище внутрішніх чинників з відповідними зовнішніми стимулами — ключовими подразни­ками, носіями яких є природні об'єкти харчування, тобто тва-рини-жертви, і аж ніяк не людина. Навіть найкровожерливіший хижак не може нападати на кого завгодно і коли завгодно. Ці дії також відбуваються в часі і просторі через вплив ключових подразників — так само, як і всі інші поведінкові акти. Іншими словами, справа не в тім, "хоче" чи "не хоче" тварина діяти так чи інакше. Якщо внутрішній стан тварини відповідає певній зовнішній пусковій ситуації, то вона волею-неволею змушена поводитися так, як диктує для даних умов генетично зафіксо­ваний код видотипової поведінки.