Вдосконалювання рухової активності в іграх тварин

Маніпуляційні ігри. Визнавши гру діяльністю, яка розвиває, слід уточнити, що саме і як при цьому розвивається, що ново­го вносить ігрова активність у поведінку тварини. Зручніше це зробити під час розгляду маніпуляційних ігор, зокрема ігор молодих тварин із предметами. Як приклад візьмемо ігрові маніпуляції дитинчат хижих ссавців (спостереження Фабрі і Мєшкової).

Перші дії ігрового типу з'являються в дитинчат хижаків лише після прозрівання. У лисеняти, наприклад, цей процес відбу­вається на 12-й день після народження. Як тільки-но розплю­щить очі і вийде з нори, дитинча починає гратися (у псових у віці 16-23 доби), це призводить до справжнього стрибка в роз­витку моторної сфери, причому різко збільшується як число форм маніпулювання (у лисеняти від 8 до 28), так і число його об'єктів. З'являються "іграшки" — об'єкти гри. Нові дії ди­тинчати вже не пов'язані зі смоктанням, відмітною рисою мо­лодої тварини є підвищена загальна рухливість.

Отже, у ювенільному періоді онтогенезу відбувається істот­не збагачення рухової активності молодої тварини. Проте нові форми маніпулювання створюються переважно на основі первіс­них, доігрових форм і є лише модифікацією первинних форм діяльності на великій кількості нових, різноякісних об'єктів. Іншими словами, якісні зміни в поведінці дитинчати, сполучені з початком ігрової активності, є результатом розвитку доігрових форм маніпулювання, дозрівання моторних і сенсорних компо­нентів цього первинного маніпулювання.

Так, наприклад, у лисеняти можливість брати різні невеликі предмети ротом зумовлена попередньо сформованим вмінням хапати дійку, а можливість тріпання, тобто різких рухів голо­ви з боку в бік — для розштовхування головою побратимів, пе­реміщення "іграшок" до субстрату і по ньому — відповідними рухами головою і кінцівками на ділянці дійки.

Зазвичай знаходимо у всіх ігрових діях прояви розширення і посилення первинних додаткових функцій ротового апарату і передніх кінцівок, що стало можливим у результаті фізичного розвитку дитинчати. Це дозволяє йому вступати в різноманіт­ніші взаємини з навколишнім світом. Таким чином, стосовно передігрових маніпуляцій ігри молодих тварин із предметами є новими формами маніпулювання, які, однак, складаються з вже набутих, але функціонально посилених і розширених мо­торних елементів. Тому гру молодих тварин необхідно визнати діяльністю, яка розвиває.

Біологічна обумовленість маніпуляційних ігор. Ми розгляда­ли маніпуляційні ігри лише на прикладі одного виду хижих ссавців (лисиці), у якого, проте, ця активність розвинута слаб­ше, ніж у багатьох інших представників цього ряду, особливо якщо мати на увазі ведмедів, єнотів і кішок. У цих тварин від­значені ще разючіші якісні перетворення, оскільки вони воло­діють набагато більш мультифункціональними передніми кін­цівками, ніж псові. Більшість маніпуляцій виконується лисицею подібно іншим псовим тільки щелепним апаратом, тому що псові мають олігофункціональні ("оліго" — мало) кінцівки, пристосо­вані до швидкого тривалого бігу. У цих умовах ротовий апарат зберігає значною мірою додаткові рухові функції, які, напри­клад, у ведмедів властиві переднім кінцівкам. По-іншому вияв­ляється в іграх спеціалізація передніх кінцівок у борсука. За даними Мєшкової, ці кінцівки беруть участь здебільшого в іг­рових діях борсученят, аніж у дитинчат псових. Це пов'язано зі специфікою харчування борсука за нормального способу жит­тя малорухомою їжею. У житті дорослих борсуків велику роль відіграють такі форми маніпулювання, як риття і транспорту­вання ґрунту передніми кінцівками, згрібання ними підстилко­вого матеріалу тощо. Такі дії і розвиваються в іграх борсученят із предметами.

Дуже одноманітними є маніпуляційні ігри в дитинчат ко­питних. Нечисленні маніпуляції, що виконуються головою чи передніми кінцівками, складаються зі штовхання (носом), на­несення ударів, кусання тощо. Зовсім відсутні маніпуляції, які виконуються спільно щелепним апаратом і кінцівками чи вод­ночас обома передніми кінцівками. Це, як і взагалі весь харак­тер гри в дитинчат копитних, відбиває специфічну зумовленість ігор способом життя цих тварин. Гранична спеціалізація рухо­вого апарату й основної опорно-локомоторної функції зводить до мінімуму здатність маніпулювати кінцівками.

Діаметрально протилежна картина спостерігається в мавп. У цих тварин грудні (передні) кінцівки більш спеціалізовані, тому що їхні додаткові функції одержали найвищий розвиток серед ссавців (і взагалі — серед всіх тварин). Відповідно до цьо­го в іграх молодих мавп можна спостерігати не тільки наба­гато більше рухових елементів, ніж в інших тварин, але і якісно нові форми.

Особливо помітно на ігровій активності молодих тварин, зокрема у часі появи маніпуляційних ігор, позначається сту­пінь зрілонародження дитинчати, але сутність процесу від цьо­го не змінюється.

Формування спілкування в іграх тварин

Спільні ігри. Групова поведінка у вищих тварин також формується переважно в процесі спільних ігор, під час яких відбуваються погоджені дії як мінімум хоча б двох партнерів. Спільні ігри зустрічаються тільки у тварин, яким властиві роз­винуті форми групової поведінки.

Звичайно, спілкування формується не тільки під час спільної ігрової активності дитинчат. Досить вказати на те, що ритуалі-зовані форми поведінки, ці найважливіші компоненти спілку­вання, повною мірою виявляються й у таких тварин, які від моменту народження вирощувалися в повній ізоляції і не мали ніякої можливості спілкуватися, а тим більше гратися з інши­ми тваринами. До генетично фіксованих, інстинктивних форм спілкування належить і взаємне стимулювання. Які ж момен­ти спілкування у такому разі формуються у вищих тварин як наслідок ігрової активності? Щоб відповісти на це запитання, необхідно проаналізувати ігрову активність молодих тварин як розвиваючу діяльність, враховуючи при цьому, що спілкуван­ня також є однією із форм діяльності тварин.

Спільні ігри виконуються переважно без предметів. Як і в маніпуляційних іграх, у них виявляються особливості способу життя тварини. Так, серед гризунів у дитинчат морської свин­ки відсутня ігрова боротьба, їхні ігри обмежуються спільними стрибками і боданням, як у копитних, що служить "запрошен­ням" до гри. У цих тварин сутички завжди призводять до уш­коджень, але перші бійки відбуваються водночас зі справжньою статевою поведінкою, тобто на 30-й день життя. У бабака ж, наприклад, провідним проявом ігрової активності є саме ігрова боротьба: молоді тварини часто і подовгу "борються", стаючи на задні кінцівки й обхоплюючи одне одного передніми. У такій позі вони трусяться і штовхаються. У молодих бабаків часто спостерігається й ігрова втеча, тоді як загальнорухливі ігри їм майже не властиві.

Німецькому етологу P. Шенкелю вдалося на основі дворічних польових досліджень, проведених у Кенії, простежити форму­вання ігрової поведінки левенят від перших днів їхнього жит­тя. Спільні ігри цих тварин (як й інших дитинчат котячих) по­лягають, насамперед, у підкраданні, нападі, переслідуванні та "боротьбі", причому партнери час від часу міняються ролями. Шенкель підкреслював, що гра левенят сприяє формуванню до­рослої поведінки, але спочатку вона складається тільки з дифу­зійних рухових елементів. Це є ще одним підтвердженням кон­цепції гри як діяльності, що розвиває.

Взаємини, що складаються між партнерами у процесі спільних ігор, особливо під час ігрової боротьби, найчастіше набирають ієрархічного характеру. Елементи антагоністичної поведінки і супідрядності були встановлені в іграх багатьох ссавців.

У псових ієрархічні взаємини починають формуватися у віці 1—1,5 місяця, хоча відповідні виразні пози і рухи з'являються під час гри вже раніше. Так, у лисенят уже на 32—34-й дні життя спостерігаються цілком виражені "напади" на побрати­мів з ознаками імпонування і залякування.

Що ж до неритуалізованого ігрового спілкування молодих тварин, зокрема псових, то, ймовірно, всі їхні рухи також ма­ють сигнальне значення. Так, наприклад, "тріпання" партнера є не тільки проявом "грубої" фізичної сили, але й має ознаки неритуалізованої демонстраційної поведінки, будучи засобом психічного впливу на партнера, його залякування.

На відміну від розглянутих дотепер спільних неманіпуля-ційних ігор у спільних маніпуляційних іграх тварини включа­ють до своїх спільних дій які-небудь предмети як об'єкт гри, тому спілкування між партнерами носить під час таких ігор почасти опосередкований характер. Такі ігри виконують знач­ну комунікативну роль, хоча подібні предмети можуть одночас­но служити і заміною ритуального харчового об'єкта (у хижа­ків — жертви).

У диких чотирьохмісячних поросят німецький етолог Г. Фред-ріх спостерігав спільну гру з монетою: поросята нюхали і при­давлювали її "п'ятачками", підштовхували і підкидали її вгору, різко підводячи при цьому голову. У цій грі одночасно брали участь декілька поросят, причому кожне з них намагалося за­володіти монетою і погратися з нею в описаний спосіб.

Ігрова сигналізація. Погодженість діяльності ігрових парт­нерів ґрунтується на обопільній вродженій сигналізації. Ці сиг­нали виконують функцію ключових стимулів ігрової поведінки. Це специфічні пози, рухи, звуки, що оповіщають партнера про готовність до гри, у якій "запрошують" його взяти участь. Так, наприклад, у бурого ведмедя, за польовими спостереженнями Кротта, "запрошення" до гри полягає в тому, що ведмежа по­вільно наближається до можливого ігрового партнера, хитаючи головою вліво і вправо, потім припадає до землі і дуже обереж­но обхоплює його передніми лапами. У дитинчат псових "за­прошення" до гри відбувається за допомогою особливої манери наближення до партнера, специфічним розгойдуванням голови, пригинанням донизу передньої частини тулуба, що супрово­джується його розгойдуванням чи невеликими стрибками з боку в бік на очах у партнера, підняттям передньої лапи в напрямі партнера тощо. У дитинчати, яке заграє, одночасно з'явля­ються подовжні складки на чолі, а вуха спрямовані вперед.

Не менш важливими є сигнали, які оберігають від "серйоз­ного" наслідку ігрової боротьби, вони дозволяють тварині від­різнити гру від "не гри". Без подібного попередження про те, що агресія "не дійсна", ігрова боротьба може легко перетвори­тися в справжню. Ці сигнали переважно і створюють загальну "ігрову ситуацію".

Значення спільних ігор для дорослої поведінки. Для багатьох видів тварин доведено: якщо дитинчат позбавити можливості спільно гратися, то в дорослому стані сфера спілкування вия­виться помітно порушеною. Так, у морських свинок це вира­жається в збереженні інфантильної поведінки (навіть після повного статевого дозрівання) і в ненормальних реакціях на ро­дичів та інших тварин (П. та І. Кункель).

Особливо виразне значення спільних ігор дитинчати для подальшого життя особини виявляється в мавп. Про згубні наслідки позбавлення молодих мавп можливості гратися з од­нолітками (чи іншими тваринами) переконливо свідчать експе­рименти багатьох дослідників, зокрема Харлоу і його колег. Як і в інших тварин, ці наслідки виявляються в дорослих особин насамперед у їхній нездатності до нормального спілкування з подібними собі, особливо із статевими партнерами, а також у наступній материнській поведінці. Характеризуючи роль гри в розвитку спілкування в мавп, відомі дослідники поведінки при­матів С. Л. Уошберн та І. де Воре підкреслювали, що без гри не є можливим розвиток нормальних форм спілкування і стад­ної поведінки в цілому. Вчені вважали, що молоді мавпи вчаться спілкуватися одна з одною в "ігрових групах", де вони "практи­кують вміння і форми поведінки дорослого життя".

Важливо відзначити, що функцію партнера по грі з успіхом може здійснювати інша тварина і навіть людина. Про це свідчить, наприклад, та обставина, що при ізольованому вирощуванні ди­тинчат мавп, які мали можливість гратися тільки з людьми, фор­мування повноцінних форм спілкування відбувається без пере­шкод. Це ж властиво і для дитинчат хижих ссавців, зокрема ведмежат і вовченят. Усі ці тварини надалі виявляються цілком здатними до нормального спілкування з родичами.

Пізнавальна функція ігрової активності тварин

Під час гри молода тварина здобуває різноманітну інформа­цію про властивості і якості предметів у навколишньому сере­довищі. Це дозволяє конкретизувати, уточнювати і доповнювати накопичений у процесі еволюції видовий досвід стосовно кон­кретних умов життя особини.

Інстинктивні основи ігрового пізнання. На початку постна-тального онтогенезу вроджене впізнавання і закарбування спри­яють первинній орієнтації і терміновому нагромадженню найне-обхіднішого для особини індивідуального досвіду. Однак, як зазначалося, і протягом подальшого життя особини вроджене впізнавання і закарбування не втрачають свого значення, хоча, певна річ, виявляються по-іншому.

У ювенільному періоді згадані вроджені компоненти здебіль­шого зливаються з ігровою активністю, утворюючи її інстинк­тивну основу. При цьому набуття суто індивідуального (факуль­тативного) досвіду переплітається з видотиповим, інстинктивним набуттям інформації, яка ґрунтується на вродженому впізна­ванні.

Вроджене впізнавання, насамперед, допомагає тварині, яка грається, довідатися про придатність включення певного пред­мета до гри, керуючись при цьому відповідними ключовими подразниками. Лоренц наводить такі ознаки, якими має воло­діти об'єкт мисливської гри кошеняти як ключовий подразник: маленьке, округле, м'яке, все, що швидко рухається, і головне, все, що "втікає".

Якщо мати на увазі вправи і розвиток інстинктивних дій, то молодій тварині, по суті, "байдуже", з чим і ким гратися, аби об'єкт гри чи ігровий партнер володіли відповідними ключови­ми подразниками.

Якщо ж, навпаки, мати на увазі пізнавальну цінність гри, то саме ці ключові подразники наближують молоду тварину до біологічно найважливіших для неї компонентів середовища і забезпечують тим самим всебічне ознайомлення з ними. Інакше кажучи, вроджене впізнавання є необхідною передумовою пі­знання носіїв ключових подразників уже на перцептивному рівні. Висловлюючись словами Лоренца, через гру кошеня на­вчається впізнавати, "що таке миша". Йдеться саме про мишу як таку, а не про сукупність властивих їй пускових стимулів (маленьке, округле тощо), які сприймаються твариною як від­чуття шляхом вродженого впізнавання.

Розширення функції в ігровому пізнанні. При переході ком­понентів доігрової поведінки в ювенільний період збагачення і трансформація первинних елементів дослідницької поведінки відбуваються в процесі гри за тими ж закономірностями, що і розвиток рухових і комунікативних компонентів ранньої пост-натальної поведінки.

Як приклад можна навести розширення функції у сфері дос­лідницької поведінки в незрілонароджених ссавців, зокрема хижаків. На початковому етапі постнатального розвитку ди­тинчати одержувана ним у гнізді інформація є мінімальною. З початком ігрового етапу рухова активність дитинчати суттє­во змінюється, починають функціонувати дистантні рецептори, розпочинається повноцінне спілкування з матір'ю і побратима­ми. Усе це докорінно змінює і, головне, збагачує отримувану дитинчам інформацію про навколишнє середовище. Нарешті, з виходом дитинчати з гнізда знову настає докорінна, цього ра­зу вирішальна зміна його рухової, комунікативної і відповідно пізнавальної діяльності. Усі його поведінкові акти виконують­ся вже в зовсім нових умовах: об'єктами впливу є вже не тільки материнська особина, побратими і нечисленні предмети всередині гнізда, а ними стають, насамперед, багато різноякісних предметів з неоднаковою біологічною валентністю. Таке встанов­лення нових зв'язків з компонентами середовища забезпечує над­ходження потоку різноманітної життєво необхідної інформації.

Отже, в процесі онтогенезу усе більше розширюється й ускла­днюється пізнавальна діяльність тварини, яка розвивається, відбувається типове розширення функції, а оскільки дослід­ницька поведінка після виходу з гнізда переключається на якісно нові об'єкти, то можна говорити і про явища зміни функції.

Вищі форми ігрової дослідницької діяльності тварин. Для

різноманітних форм гри спільним є загальна рухливість тварини. Найяскравіше це виражається, звичайно, в іграх, які носять локомоторний характер, що знаходить відображення в різних формах інтенсивного пересування, або в іграх, спрямованих на власне тіло (гра зі своїм хвостом тощо). Проте і в інших кате­горіях ігрової активності розвиваються рухо-сенсорні коорди­нації (наприклад, окомір) і загальні фізичні здібності (сприт­ність, швидкість, реактивність, сила). Водночас тренуються певні елементи поведінки у функціональних сферах харчуван­ня, захисту і нападу, розмноження, удосконалюються і розви­ваються засоби спілкування, встановлюються відносини з роди­чами, причому іноді у вигляді ієрархічних взаємин. При цьому відбувається рекомбінація елементів доігрової поведінки, від чого формуються й удосконалюються нові прояви видотипової, інстинктивної поведінки на більш високому рівні. Як було по­казано, ігрова поведінка спрямовується ключовими подразни­ками незалежно від їхнього носія, але водночас тварина здо­буває життєво важливу інформацію про ці носії, про їхній зовнішній вигляд і про деякі їхні фізичні якості (вага, міц­ність, рухливість). Однак у цілому під час розглянутих дотепер ігор відбувається лише поверхове ознайомлення з компонента­ми середовища, чим і обмежується пізнавальне значення цих ігор.

У молодих мавп (у нижчих мавп переважно у віці 2—5 років) спостерігаються маніпуляційні ігри зовсім іншого характеру, які необхідно визнати іграми вищого типу [4]. На противагу розглянутим такі ігри характеризуються, насамперед, складни­ми формами звертання до предметів при незначній загальній рухливості тварини: лише зрідка, змінюючи своє місцезнахо­дження, тварина подовгу і зосереджено маніпулює предметом, піддає його різноманітним, переважно деструктивним впливам чи навіть впливає ним на інші об'єкти. В останньому випадку іноді виконуються маніпуляції, подібні до дій з використаням знарядь праці дорослими мавпами.

При подібних складних іграх із предметами вдосконалюють­ся висококваліфіковані і тонкі ефекторні здібності (насамперед пальців) і розвивається комплекс шкіряно-м'язової чутливості і зору. Пізнавальний аспект здобуває тут особливу значущість: тварина докладно і заглиблено знайомиться з властивостями предметних компонентів середовища, причому особливого зна­чення набуває дослідження внутрішньої будови об'єктів мані­пулювання в процесі їхньої деструкції. Особливого значення набуває й та обставина, що об'єктами маніпулювання є най­частіше "біологічно нейтральні" предмети. Завдяки цьому іс­тотно розширюється сфера отримуваної інформації: тварина знайомиться з найрізноманітнішими за своїми властивостями компонентами середовища і набуває при цьому великого за­пасу потенційно корисних "знань". Наявність таких ігор у мавп, безумовно, пов'язана з їхніми відмітними від інших тварин психічними здібностями, зокрема їх "ручним мислен­ням".

Таким чином йдеться вже про справжні дослідницькі, пізна­вальні ігри, причому ігри вищого порядку. Виконуються ці ігри поодинці. Крім загального накопичення відомостей "про запас", такі пізнавальні ігри також прямо і безпосередньо готують тва­рину до дорослої поведінки (наприклад, при здобутті їжі, де диференційовані рухи пальців мавпи відіграють значну роль для розламування плодів, видобуванні насіння тощо). Такі ж ігри відбуваються й при спілкуванні. Однак через те, що пізна­вальна функція відіграє тут провідну роль, ці ігри набувають характеру самостійної поведінки з власним функціональним (спеціально-пізнавальним) значенням.

Разом з тим і в цих найскладніших проявах ігрової актив­ності, які поки що вдалося визначити тільки у вищих прима­тів, виявляється інстинктивна основа, етологічні критерії якої цілком відповідають критеріям типової функціональної сфери

(автохтонність, заміщення активності, супероптимальне реагу­вання тощо). Це знову доводить, що загальна закономірність єдності вродженого і набутого в поведінці зберігає цілком своє значення в усьому онтогенезі, у тому числі і на вищих філоге­нетичних рівнях.