3. Проблема походження свідомості

З найдавніших часів людина намагалася усвідомити своє став­лення до світу тварин, шукала ознаки подібності і відмінності в поведінці.

Із зародженням наукового мислення проблема "душі" твари­ни, її психіки і поведінки стала важливою складовою усіх філо­софських концепцій. Як уже зазначалося під час обговорення проблеми інстинкту і научіння, частина давніх мислителів до­тримувалися думки про споріднення психічного життя людини і тварин, інші ж, навпаки, надавали перевагу людській психіці, а треті категорично заперечували будь-який зв'язок із психіч­ною діяльністю тварин.

Попередники творців еволюційного учіння відмовилися від тлумачень про подібність і розходження психіки тварин і лю­дини та звернулися до фактів наукового природознавства. Так, Ж.-О. Ламетрі звернув увагу на подібність побудови мозку лю­дини і ссавців. При цьому він відзначив, що в мозку людини є значно більше звивин.

У боротьбі за еволюційне учіння, прагнучи обґрунтувати по­ложення про безперервність розвитку всього органічного світу як єдиного цілого, Ч. Дарвін та його послідовники однобічно підкреслювали подібність і споріднення всіх психічних явищ, починаючи від нижчих організмів аж до людини. Особливо це стосується заперечення Дарвіном якісних розходжень між пси­хікою людини і тварин. Нібито зближаючи людину та тварину, Дарвін приписував тварині людські думки, почуття, уяву тощо.

Таке однобічне розуміння генетичного споріднення психіки людини і тварин було піддано критиці В. О. Вагнером. Учений підкреслював, що порівнювати психічні функції тварин треба не з психікою людини, а з психікою форм, які безпосередньо передують даній групі тварин і наступних за нею. При цьому він наголошував на наявності загальних законів еволюції пси­хіки, без пізнання яких неможливе розуміння людської свідо­мості. Такий еволюційний підхід дозволяє вірогідно виявити передісторію антропогенезу і, зокрема, біологічні передумови зародження людської психіки.

До того ж необхідно враховувати, що судити про походжен­ня людської свідомості, як і про процес антропогенезу взагалі, можна лише побічно, за аналогією з тим, що ми спостерігаємо у сучасних тварин, які пройшли тривалий шлях адаптивної еволюції і поведінка котрих залежить від умов їхнього існуван­ня.

Наприклад, у вищих хребетних, до яких біологічно нале­жить і людина, спостерігається низка відгалужень в еволюції психіки, що вони не мають відношення до лінії, яка веде до ант­ропогенезу, та відображають лише специфічну біологічну спе­ціалізацію окремих груп тварин. Найяскравішим прикладом є птахи. Це стосується і ссавців, окремі ряди яких втілюють подібну спеціалізацію до специфічного способу життя. Із цією ж спеціалізацією слід рахуватися навіть стосовно приматів. Причому сучасні антропоїди в процесі розвитку від вимерлих спільних з людиною предків не тільки не наблизилися до лю­дини, а й навпаки, віддалилися. Тому вони знаходяться зараз на нижчому психічному рівні, ніж ці предки.

Звідси випливає також, що всі, навіть найскладніші пси­хічні здібності мавп цілком визначаються умовами їхнього життя в природному середовищі, їхньою біологією, а з іншого боку, слугують тільки пристосуванню до цих умов. Особливості способу життя зумовлюють специфічні особливості психічних процесів, в тому числі і мислення мавп.

Це має велике значення для пошуку біологічних коренів і передумов зародження людської свідомості. Щодо поведінки сучасних мавп та інших тварин можна говорити лише про рівні і напрямки психічного розвитку, які ведуть до людини, і про загальні закономірності цього процесу.