Періодизація психічного розвитку д.Б.Ельконіна

У кожній ланці свого розвитку дитина підходить з особливими розбіжностями між тим, що він засвоїв із системи “людина-людина”, та тим, що він засвоїв із системи “людина – предмет”. Отже, саме ці моменти, коли розбіжності досягають максимальної величини і називаються кризами, після яких відбувається розвиток того боку, який відстав у попередній період.

В основі вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій, сформульована Л.С.Виготським (1896 – 1934). Відповідно загального генетичного закону розвитку, кожна психічна функція з`являється спочатку в соціальному плані як реальні стосунки між людьми, і лише потім у психологічному. Однаковою мірою це стосується і довільної уваги, і логічної пам`яті, і утворення понять, і розвитку волі.

Усі вищі психічні функції були свого часу зовнішніми, оскільки вони виступали соціальними функціями взаємин людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини.( Л.С.Виготський.)

Ідеї Л.С.Виготського стали підґрунтям теоретичних уявлень психології розвитку, запропонованих вітчизняними вченими (Л.І.Божович, В.В.Давидов, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін С.Д.Максименко, та ін).

Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких незворотна і непердбачувана. Кожний період (вік) – своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями.

Критеріями визначення основних періодів індивідуального психічного розвитку є якісні і суттєві ознаки, взяті в системному зв`язку, що виявляє характерні для кожного віку цілісні новоутворення. Такими є ті психічні і соціальні зміни в житті дитини, які визначають її свідомість і діяльність, ставлення до середовища, увесь хід розвитку на даному етапі (Л.С.Виготський).

У вітчизняній психології основні періоди психічного розвитку визначають за такими критеріями:

• характерна для кожного віку соціальна ситуація розвитку;

• зміст і форми навчання і виховання;

• провідна діяльність у її співвідношенні з іншими видами діяльності;

• відповідний рівень свідомості і самосвідомості особистості (центральне вікове новоутворення).

Такими періодами є:

– ранній (від народження до трьох років) і дошкільний ( з трьох до семи) вік;

– молодший шкільний вік (з семи до десяти років);

– середній шкільний, або підлітковий вік (із десяти років до п`ятнадцяти);

– старший шкільний, або ж юнацький вік (із п`ятнадцяти років і до досягнення зрілості).

У кожному періоді виділяють стадії і фази, що не мають однозначних назв. Кожному періоду відповідають також характерні особливості фізичного розвитку індивіда.

Сучасна вікова психологія знаходиться в активному пошуку шляхів найбільш ефективного психічного розвитку дітей та молоді.

Висновки

Вікова психологія – відносно молода галузь психологічної науки, яка орієнтується на вивченні специфіки дитинства як унікального вікового періоду. Ця галузь виникла у зв’язку з появою інтересу суспільства до дитинства, тому що цей вік обумовлений сензитивністю до розвиваючих впливів.

У зарубіжній та вітчизняній психології сформувалися концептуальні підходи до рішення загальних вікових проблем. Найбільш популярними є психосексуальна теорія З.Фрейда, психосоціальна Е.Еріксона, когнітивна теорія Ж.Піаже, теорія формування вищих психічних функцій Л.С.Виготського. На перший погляд ці теорії є взаємовиключними. Але доцільно їх розглядати як доповнюючими, що дозволяє провести різнобічний аналіз проблем вікової психології. Результати досліджень вікової психології дозволяють оптимізувати розвиток психічних функцій і процесів у дітей, спрямовувати їх психічний розвиток.

Загальноприйняті підходи вікової психології базуються на розумінні розвитку як діалектичного процесу – результату долання та вирішення протиріч. У розроблених схемах періодизацій розвитку вік є базовою одиницею проектування розвиваючого навчання.