1.4. Ієрархічна структура суб'єкта взаємодії зі світом: організм, індивід, особистість, індивідуальність

Вивчаючи закономірності загальнолюдських відмінностей, не уникнути питання: "За допомогою яких методів найефективніше вивчати ті або інші явища?", або: "Яка система знань дозволить — хоча б відносно — упорядкувати різноманіття проявів індивідуальності?". Ці питання цілком могли б прозвучати під час дискусії з проблеми співвідношення основних понять в Теорії Людських Відмінностей, серед яких традиційно виділяються наступні — організм, індивід, особа, індивідуальність. Дослідникові, який досліджує романтичну область вивчення індивідуальності так чи інакше доведеться зіткнутися з необхідністю розрізнення вищезгаданих понять. Тому, перш ніж перейти до розгляду матеріалу наступних розділів, складемо свою систему координат, визначивши точку відліку в аналізі теорій, концепцій і експериментальних даних.

Об'єднані в своєрідну парадигамальну рамку, початкові для будь-якої теорії індивідуальності поняття знаходяться в площині перетину смислових полів двох фундаментальних конструктів — "людина" і "суб'єкт".

Практично ніхто з науково орієнтованих дослідників не сумнівається в тому, що початковим для всієї психології, і для диференціальної зокрема, є поняття "людина". При цьому людина розглядається, в першу чергу, як біологічна істота, яка відноситься до класу ссавців виду homo sapiens. Якраз в цьому пункті проходить перша межа у вивченні відмінностей (в основному встановлюваних шляхом теоретико-методологічних констатації) між людиною і іншими живими істотами, зокрема, мова йде про так званих "вищих тварин". Роздуми над тим, які саме характеристики — по суті, а не по назві! — відрізняють людину від своїх найближчих "братів по розуму", виявляють велику трудність в інтерпретації змісту таких добре знайомих понять як інстинкт і свідомість, автоматизований поведінковий акт і вольовий вчинок, доцільність і розсудливість в прояві виборчої активності та інше. Проте реально існуючу межу між структурно-функціональними особливостями організації нелюдських і людських істот необхідно прокреслити, навіть якщо немає упевненості в чіткості і ясності критеріїв основних відмінностей (див. таблицю 1).

Якісний аналіз представлених, а також багатьох інших відмінностей, є, в основному, предметом соціо-біології і психобіології. Для наших же цілей істотним є позначення нижньої межі області диференціально-психологічного аналізу. Психобіологічний (і соціобіологічний) перетин має пряме відношення до важливого питання про детермінанти (тобто визначальні чинники) індивідуальних відмінностей, співвідношення спадковості (еволюціойно-генетична змінна) і середовища (соціокультурна змінна) у розвитку особистості, до проблеми взаємодії біологічного і соціального в людині. Глобальність цих проблем ще не раз змусить звернути на них увагу, але зараз ми вже підходимо до наступної межі в нашому русі за рівнями ієрархічної організації людини як суб'єкта взаємодії зі світом.

Рис. 3. Семантична ієрархія базових понять

диференціальної психології

Пізнання природи людської індивідуальності

Таблиця 1 Основні відмінності між людиною і вищими тваринами

Організм — тілесний чинник індивідуальності

Біологічна координата людини визначає її як живу тілесну істоти. Найбільш близьким до цього визначення є поняття "організм", яке в широкому сенсі може включати анатомо-морфологічну структуру, фізіологічні і нервові процеси, нарешті, вищу нервову діяльність разом з механізмами роботи органів чуття. У сучасній диференціальній психофізіології і психології особистості поняття "організм" тісно пов'язане з такими ознаками як "специфіка тілесної організації", "біохімічні індивідуальні особливості" і нейрофізіологічні основи індивідуальності".

Немає сумнівів, поняття "організм" здається більш відповідним для досліджень біологів і фізіологів, ніж психологів. Крім того, коли мова йде про людину, з властивими для її психіки вищими формами регуляції, що дозволяють за допомогою образів, уявлень або слів впливати на процеси, що протікають в організмі, стає очевидною недостатність чисто біологічній інтерпретації людської тілесності. Можливо тому у І. Канта (1797-1900) виникла ідея створення антропології, згідно з основними постулатами якої тілесність розумної істоти набувала нового, людського вимірювання. Так або інакше, конституційна координата відзначає перехід від дослідження відмінностей між феноменами допсихічних рівнів — до аналізу власне психічних процесів.

Індивід — передумова особистості

Поняття "індивід" є корінним словом для центрального в диференціальній психології конструкта "індивідуальність", тому можливе подвійне трактування цього поняття простежується і в подвійній невизначеності (або, правильніше сказати, визначеності) розуміння специфіки індивідуальності як такої.

Термін "індивід" позначає, з одного боку, "єдина нероздільна істота (від латів, individuum — неподільне)" (Радлов, 1913), '' яка виступає як єдине ціле" (Webster's .„, 1996), і, з другого боку "окремого представника людської спільноти" (Петровський, Ярошевський, 1990). Ці якості індивіда виявляються потім на вищому рівні інтеграції суб'єкта — в його індивідуальності — як унікальні, властиві тільки даній конкретній людині властивості, і як його цілісна характеристика. Відмітимо, що і в тому, і в іншому випадку поняття "унікальності" зовсім не суперечить, а, швидше, доповнює поняття "цілісності".

Індивідний рівень властивостей — статевовікові і конституційні (включаючи нейродинамічні) особливості (див. Ананьева 1977; 1980) — прийнято вважати безособовими передумовами розвитку суб'єкта (див. Асмолов, 1984; 1990). Хоча зміст цих понять частіше визначається пізнавальною орієнтацією автора — біогенетичною, соціогенетичною або персонологічною (Кон, 1984), у будь-якому випадку вони є "рівневими характеристиками" (Равіч-щербо, 1988). Індивідний рівень відображає переважно природні особливості організації психічних процесів, а особовий — соціально внесені. Іншими словами, індивідна координата людини позначає чергову, таку, яка також подвійно інтерпретується, межу у сфері пізнання, що виявляється в:

1. переході від окремої суті до групової, коли "неподільний" представник свого виду характеризується включеністю в групи, об'єднані як за біологічними (стать, вік, раса) і власне психологічними (типові характеристики психічних процесів), так і за соціальними (культурна і професійна ідентифікація, соціально-економічний статус) ознаками;

2. трансформації безособових (доособистісних) передумов у властивості, що виявляють особову детермінацію.

Особистість — психологічний носій соціальних властивостей

Відзначаючи відмінності між поняттями "індивід" і "особистість", зазвичай вказують, що це формально-логічно рівнозначні поняття, що відносяться до одного і того ж класу об'єктів (Лом, 1984), хоча в кожному з них розкриваються різні ознаки суб'єкта. При цьому в "понятті "особа" фіксуються ті ознаки, які визначаються приналежністю індивіда до суспільства (соціальна якість)".

Зовсім недавно так широко відоме визначення особи лише як сукупності властивостей (або чинників) поступово стає надбанням історичної психології. На сучасному ж етапі дослідників приваблюють "своєю простотою" два круги проблем — 1): джерела виникнення особових рис, аналіз складної природи їх детермінації; і 2) прагнення зрозуміти особу як особливий, такий, що не зводиться ні до яких інших рівнів психічної реальності, феномен:

"Як же можна виокремити власне особові характеристики суб'єкта, які не співпадали б із загально психологічною, або, точніше кажучи, диференціально-психологічною, традицією... і не розчинялися без залишку в міжсуб'єктних зв'язках як предметі соціально-психологічного дослідження?" (Петровський, Ярошевський, 1994). Одні вважають, що джерела індивідуальної своєрідності організації людської особистості ховаються в специфіці нервової системи, інші переконані, що особистість — чисто соціальний феномен, ніяк не пов'язаний з таким "заземленим" поняттям, як організм. Прогресивну установку виражає думка Л. М. Веккера (1981; 1998), що вважає особистість основним носієм саме психосоціальних властивостей людини. Позначити межу при переході від концепції особистості до розуміння індивідуальності, інтегральної по самій своїй природі, дуже складно. Можна лише вказати на мало помітну грань між процесами інтеріоризації та екстеріоризації (Виготський, 1926), у яких відбивається специфіка "власне-особового" і "особово-суспільного" прояву.

Нарешті, особистість, особливо в своїх вищих проявах, виявляється, на думку багатьох категоричних в своїх висновках авторів, структурою, максимально розведеною з початковими — організмовими та індивідуальними — рівнями (у сенсі їх впливу на особові утворення). Разом з тим, навряд чи навіть ці автори почали б оспорювати положення про зворотний вплив особистості на всі процеси, що протікають в організмі, чому є численні докази з області експериментальної психосоматичної медицини, включаючи застосування самонавіювання, аутотренінгу і гіпнозу, заснованого на дії другої сигнальної системи (тобто мовних символах).

Для пояснення цих фактів в необхідному нам диференціально-психологічному контексті необхідно введення наступного, інтегрального рівня, відповідального за появу ефектів компенсації, сполучення, диференціації і координації при функціонуванні цілісної системи індивідуальності

Індивідуальність — інтегральна біопсихосоціальна характеристика людини

Багато авторів підкреслюють розуміння індивідуальності як сукупності різних властивостей — від біохімічних і нейрофізіологічних до особливостей творчого самовираження. В той же час існують значні розбіжності в тому, чи рахувати індивідуальність якісно новою, цілісною характеристикою, що описує інтегральні способи реалізації людини протягом життя, або ж треба говорити "лише" про індивідуальні особливості тих або інших психічних — зокрема особистісних — процесів, рис і станів. В останньому випадку поняття "індивідуальність" використовується для визначення однієї із сторін конкретної форми активності, для вираження "не цілісності, не всесторонньої повноти, а своєрідності, неповторності певного явища, його несхожості з іншими явищами даного виду" (Панпурин, 1990).

Разом з тим, саме з аналізом інтеграційних ефектів функціонування індивідуальності (таких як, наприклад, адаптивність, компенсаторність, оптимальність або результативність), пов'язане основне питання диференціальної психофізіології і психології — "чим кожен з нас відрізняється від інших людей" (Небиліцин, 1996). У цій фразі полягає суть наступної межі, що проходить між загальнолюдськими (універсальними психічними і соціо-культурними) закономірностями і тим, як ці загальні закони заломлюються на неповторному світі суб'єктивної реальності. Носієм цього світу (що репрезентує його зовні) є індивідуальність як унікальний цілісний феномен, що виявляється інтегралом всіх рівнів внутрішньої і зовнішньої взаємодії, що включає процеси диференціації і координації (див. розділ 10). Очевидно, що аналіз наступної межі, перехід через яку виводить нас до поняття "метаіндивідуальності" (Мерліну 1986; Дорфман, 1995), що включає також різні форми взаємодії суб'єктивних світів індивідуальності, стане предметом розгляду інших розділів (див. частина VI). Ми ж звернемося поки до другого, тимчасово винесеного за дужки, полюсу "парадигмальної дихотомії".

Людина як суб'єкт взаємодії зі світом

Другий мета полюс, який разом із смисловим конструктом "людина" створює необхідний контекст для аналізу тріади індивід — особистість — індивідуальність, позначається терміном "суб'єкт", який в найбільш загальному вигляді трактується як "носій станів" (Радлов, 1913) і властивостей. Категорія "суб'єкт" використовується для аналізу одиничності учасника процесу взаємодії, його властивостей і особливостей — як організму (біологічної істоти, носія морфологічних і фізіологічних функцій), індивіда (носія психічних, передособових функцій), особистості (носія психосоціальних функцій) або цілісної індивідуальності (носія інтегральних функцій людини як системи, що саморозвивається, еволюціонує) — у функціональному аспекті конкретної форми активності. Не можна сказати, що ця розділена багатьма і очевидна — для авторського суб'єктивного погляду — позиція є загальноприйнятою. Для ряду дослідників, що зробили свій внесок у психологічну науку, поняття "суб'єкт" перетворюється з функціональної категорії в онтологічну і, відповідно, стає вищою формою розвитку "людського в людині" (див., наприклад, Ананьев, 1968; Брушлінський, 1996; Веккер, 1981).

Якщо поняття "людина" є родовим в онтологічній лінії — від організму як біологічної підструктури через індивідні властивості до особи, і далі до цілісної індивідуальності, — те поняття "суб'єкт" виявляється початковим для характеристики процесу "суб’єкт — об’єктної" взаємодії, чи йде мова про біологічну (психофізіологічну), власне психічну або соціальну активність людини. Для повноти картини буде доречно представити сказане у вигляді наступного малюнка 4.

— напрям, або рівень, взаємодії суб'єкта з середовищем

— співвідношення між собою рівнів ієрархічної організації інтегральної індивідуальності людини

Рис. 4. Ієрархічна структура взаємодії людини як суб'єкта з навколишнім світом

Індивідуальність людини аналізованої як суб'єкт взаємодії з навколишнім наочним і соціальним світом, і є, як наголошувалося, предметом диференціально-психологічного дослідження. Для складання цілісної характеристики індивідуальності необхідний облік всіх аспектів — від інтра- (тобто внутрішньо-) індивідуальної мінливості до групового статусу; від біологічних характеристик людини як організму до змістовного аналізу відмінностей на внутрішньому світі особи. Малюнок 5 пояснює це положення.

Рис. 5. Диференціально-психологічний аналіз людини